Дверцята іномарки з боку пасажирського місця сіпнулися та з натугою відчинились. Звідти з’явився здоровий лобуряка, ще не старий, лисий, у шкірянці. Він якось загальмовано обійшов відчинені двері своєї машини й подивився на передні крило та бампер. Вираз його обличчя свідчив про те, що саме він і є власником цієї донедавна шикарної машини. Лисий на якусь мить закляк, а потім його погляд почав повільно підніматися вгору і назад, туди, де стояв злощасний не менш скалічений «Жигуль». Ще мить — і Андрій мав зустрітися з ним очима. І тільки тепер він усвідомив, що мотор «Жигуля» досі працює. Ця обставина вирішила все. Увімкнувши передачу, він викрутив неслухняного руля, і машина, двічі смикнувшись та заскреготавши, знову покотилась по бруківці. Андрій озирнувся. Лисого товстуна поруч із машиною не було. Напрочуд швидко він ускочив досередини, й іномарка, скреготнувши по огорожі, рвонула за Андрієм. Клас двигуна автомобіля, який його переслідував, був такий, що годі й думати тягатися з ним на цьому старому «Жигулі». Відстань між ними швидко скорочувалася. Часу на роздуми не залишалося.
Авто позаду засигналило, блимаючи фарами, і пішло на обгін. Андрій узяв різко вліво, заважаючи виконати цей маневр. Іномарка тепер сіпнулася вправо, намагаючись обійти його звідти, але він знову крутонув руля. Від цього втрачалася швидкість. Ще мить — і його таки обженуть, перегородивши подальший шлях! Попереду був поворот. Видимість обмежена. Вони не наважаться робити це на повороті!
Дорога завертала праворуч, і Андрій побачив, що якась маленька вуличка майже від самого повороту відходить ліворуч. Неможливо! На такій швидкості він туди просто не впишеться! А з-за повороту виплив навантажений цеглою «КамАЗ». Він хитався на вибоїнах і ледве повз. Та це тільки здавалося здалека. Насправді ж він їхав. І Андрій це чудово розумів. Він наважився миттєво. Різкий поворот керма перед самою вантажівкою! Хотілося знову заплющити очі. Машину занесло, струснуло, але ніякого удару не було. Андрій побачив, що летить просто у провулок, який продовжував повертати ще лівіше. По боках тяглися глухі паркани. А позаду шалено засигналили, і відразу почувся удар. Вуличка, вся у вибоїнах, завернула ще більше вліво, потім вправо і за мить перед ним наче виросли із землі металеві ворота. На гальма він натис, лише коли врізався в залізо воріт. Його закинуло якось набік, ворота з гуркотом зірвало з петель, і Андрію здалося, що машина перекидається. Але «Жигуль» таки встояв на колесах.
Цього разу мотор заглух. Андрій стусав плечем у двері, але вони не піддавалися, а коли піддалися, то він буквально вивалився з машини в пилюку. Поволі підвівся й роззирнувся навколо. Він опинився на будівельному майданчику. Чотириповерховий корпус, явно не житловий, був уже зведений, навіть поштукатурений і з вікнами.
Перестрибуючи через уламки, Андрій прожогом кинувся подалі від покинутої машини. Оббіг корпус і, побачивши доволі пожвавлену вулицю, вмить зупинився під стіною. Важко дихаючи, обтрусив плащ і якомога спокійніше, але швидко пішов вулицею ліворуч. Це було важке випробування. Здавалося, усі звертають на нього увагу й кидають підозрілі погляди. В який бік іти, аби швидше дістатися околиці міста, він не знав.
Звернувши у перший же провулок, Андрій зрозумів, що потрапив до старої частини міста. Тут по обидва боки стояли двоповерхові будинки з маленькими вікнами. Кілька наступних провулків не змінили пейзажу. Щоправда, людей зустрічалось мало. Десь тут, зовсім поруч, має бути той самий злощасний будинок з параболічною антеною. Звідти все й почалося. А може, не звідти? Можливо, усе почалося з приміської електрички?
Остерігаючись іти прямо, Андрій постійно звертав куди міг, усвідомлюючи, що така прогулянка наосліп для нього вкрай небезпечна. Хай навіть він давно заплутав своїх переслідувачів з побитої машини, його шукають люди в багато разів небезпечніші. І тут, на малолюдних вуличках, надзвичайно великий ризик бути поміченим з будь-якої проїжджаючої машини. Звертаючи з провулка у провулок, з двору в двір, Андрій намагався триматись якогось певного напрямку, сподіваючись рано чи пізно вийти з міста. Аж раптом…
Цей двір він упізнав відразу. І мало не закляк на місці, уявивши, що хтось зараз із вікна тієї квартири може бачити, як він проходить через двір. Смикнувся нерішуче то в один, то в інший бік, не ладен зорієнтуватися, де другий вихід з двору. Дідок, який стояв біля під’їзду, зацікавлено зиркнув на нього. Андрій обійшов клумбу й таки надибав вихід на іншу вулицю та, рушивши було туди, раптом різко зупинився. Метрів за п’ятдесят задом до нього біля тротуару стояв припаркований «газик», такий, на яких їздила міліція. Позадкувавши, він хіть-не-хіть знову опинився у дворі.
— Ви когось шукаєте?
Від несподіваного запитання Андрій стрепенувся. Той самий дідок стояв поруч і лупився на нього, похитуючи головою. По всьому, це був місцевий пиячок-пенсіонер, який жив у цьому ж будинку.
— Бабу Настю, — сказав Андрій чомусь різко й навіть з викликом.
