— Мовчи, — перебив Андрій, розстібаючи верхні ґудзики на її сорочці.
Білявка лише здригалася й мовчала. На її плечі дійсно червоніла родима пляма. Нижче було ще кілька таких самих, хіба трохи менших. Вона кліпала нерозуміючими очима, в яких знову промайнув вираз чогось прихованого.
Андрій витяг листа, отриманого від Ліни, і, зігнувши так, що видно було лише перших два рядки, тицьнув їй під ніс.
— Читай, — сказав він. — Точніше, перекладай. Переклади мені, що тут написано.
Він невідривно дивився їй в очі. Жінка не знала, що там писалося. Сто відсотків! Вона ковзнула поглядом по незнайомих літерах і знову злякано втупилась у нього, клянучись, що не розуміє, що там написано.
— А прізвище твоє як? — запитав Андрій.
— Ващенко, — відповіла вона. — Я правду кажу! Я Лінина подруга! Вони примусили мене! — і знову почала схлипувати.
— А де баба Настя?
— Я мусила відправити її в санаторій, вони так сказали… Розв’яжіть мене!
— Що це все означає? — знову перебив Андрій. — Говори, швидко!
— Вони зловили мене й питали, де знайти Ліну! Я не знаю, для чого вона їм, і не знаю, справді не знаю, де її шукати! Принаймні вдома, у Києві, її немає. Я не знаю, хто вони такі і для чого її розшукують.
— Тоді чому ти не втекла? Сусіди бачили, як ти кудись виходила. Чому повернулася? Га?
— Я боюся… — вона продовжувала плакати. — Це страшні люди! Вони казали, що якщо я зроблю щось не так, то вб’ють бабу і знайдуть мене навіть у Києві. Я боюся.
Андрій міг заприсягтися, що жінка, яка відчинила йому двері і дві доби тому, і щойно, не була пригнічена жахом. Знервована — можливо, але не більше. Або він не розуміється на психології людей.
— Що тут написано? — ще раз запитав він.
— Не знаю! — майже скрикнула вона.
— Цього листа написала Ліна для своєї подруги Іри Ващенко і просила передати їй.
— Вона не могла передавати мені таких листів! Я не читаю такою мовою! Навіть не знаю, яка це мова. Можливо, там є ще щось? Можливо, ви чогось не зрозуміли?
Замість відповіді Андрій підвівся і ще раз оглянув квартиру. Ніяких слідів перебування чоловіків. Хіба що цей страшний розгардіяш… Він подивився у ванній, заглянув у комірчину. Ще одна комора була в іншій кімнаті. Двері її були замкнені на ключ. Він повернувся до відкритої комори і, взявши стару тупу сокиру, яка хиталася на держаку, підважив двері. Замочок заскрипів, одвірок репнув, і на Андрія по-справжньому дихнуло отим запахом, що з самого початку здався непритаманним для помешкання.
На підлозі комірчини, сперті об стіну, стояли два великі поліетиленові мішки, зав’язані мотузками. У кожному було людське тіло. Мішки були щільно зав’язані, але запах уже проривався назовні. Він торкнув ближчий мішок. Тіло було м’яке, очевидно, трупне здерев’яніння давно вже минуло. Від дотику поліетилен притиснувся до голови трупа, який був у мішку, і Андрій побачив фарбоване біле жіноче волосся, зовсім таке, як у Іри — тієї, що сиділа припнута до труби. Щоправда, та, у мішку, здається, була повнішою. Волосся на голові другого трупа було коротким, та й саме тіло було дебеліше. Це був чоловік. А жінка у сусідній кімнаті — ніяка не Іра, у всякому разі — не Ващенко.
Андрій повернувся до неї з кам’яним обличчям і знову сів навпроти, не знаючи, чи правильно чинить у цій ситуації. Просто зараз діяв інший його стереотип — професійний. Хірург із досвідом завжди повинен уміти діяти у непередбаченій ситуації — можливо, навіть такій, що не траплялася ніколи і ні з ким. Не вагатися, а швидко приймати рішення й діяти навіть тоді, коли немає повної впевненості. Адже втрата часу може виявитися фатальною… Цей стереотип іноді спрацьовував і в житті.
— Я знайшов мішки в коморі, — спокійно сказав він. — Ти не Іра, ну принаймні не та. Іра Ващенко у мішку. Говорити будеш?
Вона мовчала, дивлячись убік.
— Бачу, що ні. Тоді я вчиню з тобою на свій розсуд. Іру не повернеш. Зараз я піду звідси й з найближчого телефону повідомлю у ментуру про все, що тут сталося. Ти не відкрутишся. Твої відбитки кругом, напевно, по всій квартирі, а може, і на мішках. Якщо ні, то ми навіть зараз можемо їх туди поставити. Ти не відкрутишся, коли тебе добряче притиснуть. А твої спільники і там тебе дістануть — і ліквідують. Ось так, напевно, я зроблю.
Тепер Андрій побачив у її очах зовсім інший вираз і зовсім інший переляк — вона напружено міркувала, намагаючись знайти бодай якийсь порятунок. Він підхопив зі столу свого плаща, збираючись іти, але потім несподівано поклав його на місце.
— Я передумав, — сказав він і повторив: — Передумав.
Узявши на кухні ножа, Андрій пройшов до ванної і відрізав натягнуту під стелею риболовну жилку, на якій сушили білизну, з тим і повернувся до кімнати. Жилка була груба й витримувала, мабуть, до двадцяти кілограмів. Очі його полонянки округлилися, коли вона уздріла ніж.
— Не бійся, — сказав він. — Я не збираюся свинячити кров’ю. Взагалі, мені бридко вбивати жінок, але виходу немає. Я вирішив дочекатися твоїх друзів тут, і ти мені не потрібна. Я передумав. Я вас усіх «зроблю».
