Коли бинтував ногу, нахилився до своєї нещасливої попутниці і відчув тонкий запах її парфумів, аж у голові запаморочилося. «А може, це на щастя?» — майнула дика думка.
Дівчина дивилася на нього широко розплющеними очима, в яких стояли сльози, а він намагався говорити впевнено та твердо:
— Скоро моя зупинка. Ми з вами мусимо вийти, я викличу з вокзалу «швидку» і відвезу вас до лікарні. Ви знаєте, я лікар, хірург… Побачите — усе зроблю якнайкраще, навіть шраму не залишиться. Чесне слово!
— А як же зі щепленням?
Господи! Як безпомилково він її визначив! Цілком прагматичне запитання там, де інша могла б впасти в істерику.
— Не турбуйтеся, — заспокоїв її Андрій, — це паспортизований пес. Йому, як і належить, щороку роблять щеплення проти сказу, і бути скаженим він просто не може. Це я вам гарантую як лікар і як його господар…
— Як господар ви вже давали гарантії, — тихо сказала вона.
І він змушений був проковтнути цей докір.
Вони сиділи в невеличкому пустому приміщенні, запропонованому черговим по вокзалу, і чекали, коли приїде «швидка».
— Будь ласка, не переживайте так, — повторив Андрій, — усе буде гаразд, обіцяю. А потім я відвезу вас додому.
При цих словах попутниця якось ніби злякано зиркнула — напевно, просто ще не позбулася переляку.
— А ви впевнені, що мені не потрібно робити щеплення? — перепитала вона.
— На всі сто.
— Знаєте, у мене є двоюрідна сестра, вона живе в Тюменській області. Колись її покусав собака, який виявився скаженим. Щастя, що вчасно зробили щеплення. Якби не це… — дівчина дивилася на нього спокійно й навіть дещо зосереджено, як і належало при обговоренні важливих питань, і — Андрій міг присягнутися — не бачила зараз у ньому ворога. Це додало впевненості, і він, як міг, ще раз пояснив їй, що там були зовсім інші обставини, а в даному випадку це неможливо.
— Але ж я йому нічого не зробила! Чому ж цей, як ви кажете, спокійний і благонадійний пес вкусив мене! Чому? Я боюся.
— Гаразд, — сказав Андрій, — я організую вам щеплення, якщо ви так наполягаєте. Я тепер мушу взагалі робити все так, як ви хочете. До речі, перепрошую, як вас звати?
— Ліна.
Авжеж, Ліна. Не Оля і не Валя — це він ще у вагоні подумав. Можливо, тому, що одну з таких, одну із саме таких жінок звали Яна.
— А як звати вас?
— Андрій.
— А… по батькові?
— Васильович, — зітхнувши, сказав він, — а прізвище — Мартинюк.
— Просто мені трохи незручно, адже ви старші за мене, — наче вибачаючись, пояснила Ліна.
Тепер йому здалося, що в її очах навіть промайнуло якесь співчуття. Напевно, він виглядав ніяково і схвильовано.
— Пусте, — відказав Андрій, — вам по відношенню до мене тепер усе зручно, навіть подати в суд.
Увійшов Ігор. Поклавши «слухавки» на місце, нерішуче сів поруч з Андрієм.
— Знаєш, щось та твоя панянка погано дихає, — похмуро сказав він.
Андрій миттю скочив з дивана, виринаючи зі спогадів, і відчув, як холоне всередині.
— Що ти маєш на увазі? — насилу проковтнувши клубок у горлі, запитав він.
— Не дихає ліва легеня, точніше — майже не дихає.
— Як, не дихає?! Чому? — він викрикнув це так, ніби Ігор був у чомусь винен.
— Не знаю, — Ігор не сприйняв його тон як докір, — ходімо розбиратися.
Схопивши фонендоскоп, Андрій прожогом кинувся до палати. Як це? Чому?! Чому тепер, коли найгірше вже було позаду, знову насувалася біда? Може, Ігор добре не почув? А може, вона незручно лежить? Він притулив мембрану до грудей хворої. Справа все гаразд. Нормальне дихання. А от зліва… Зліва нічого не чути. Хоч лусни, не чути! Він тицяв у різні місця й не знаходив характерного шуму дихання. Тільки на верхівці легені вислуховувалося щось дуже слабке. Ігор був правий — ліва легеня не дихала. Андрій, кинувши трубку, постукав їй по грудях. Справа дзвінкий звук, наче барабан, — добре. Зліва глухо — від верху до низу. Судячи з усього, там рідина. Тільки це могло дати такий звук. Велика кількість якоїсь рідини не давала дихати лівій легені. Звідки вона? Набряк легень? Після перенесеного шоку це не виключено, але чому тільки однієї? Так не буває. Тоді що це за рідина?
— Ігоре, треба терміново зробити рентген.
Відірвавшись від датчика, який був підключений до хворої, Ігор якийсь час думав.
— У мене інша пропозиція, — проказав він нарешті. — Зроби їй краще плевральну пункцію. Навіщо тобі той рентген? Ти й так розумієш, що там рідина. До того ж мені здається, ми не маємо на це часу.
— Як, не маємо? — у Андрія від почутого заскиміло в животі. — Що ти хочеш цим сказати?
— Андрійку, в неї з’являються порушення серцевого ритму. А ти уявляєш, скільки там тої рідини? Вона явно здавлює ліву легеню і відтискає серце вправо. Аритмія наростає. Не гайся. Гірше ти їй уже не зробиш.
Це було фатальне невезіння. Невблаганно насувалася нова жахлива біда, а він не відчував у собі впевненості, мужності та віри для боротьби.
З операційної принесли інструменти. Проклинаючи цей день, поїзд і все на світі, він обробив йодом шкіру, намацав восьме ребро і проколов грудну стінку. Голка провалилася наче в пустоту. Поршень на себе — і в шприц линула густа темна кров.
— Гемоторакс!
