Нарешті в передопераційній грюкнули двері, почулися кроки. До операційної всунулася фізіономія в масці. Та Андрій одразу впізнав старого Рекуляка з торакального відділу обласної лікарні. Кілька разів він із ним стикався, коли той приїжджав до райлікарні на виклики.
— Я вас вітаю! — сказав він, мружачись. — Не бачу, хто там оперує?
— Мартинюк, — відповів Андрій, — добрий вечір!
— А-а-а… Андрій? Васильович, якщо не помиляюся?
Той тільки кивнув головою.
— Ну і що ти там оперуєш? Бачу, вже й торакотомію зробив… І що ти там тримаєш?
— Міжреберну артерію….
— Тьху… Я думав, легеневу… То що, можна їхати назад?
— Ні!!! — мало не заволав Андрій. — Іване Павловичу, ви що?! Помийтеся, будь ласка, не даремно ж ми вас кликали!
— О, маєш… Такий спец і не можеш міжреберну артерію прошити? Ну, добре. Давайте якийсь костюм…
Рекуляк упорався швидко — хвилин за десять. Кровотечу нарешті було надійно зупинено, плевральну порожнину промито. І, викинувши рамку ранорозширювача, той уже зв’язував лавсаном ребра, відпускаючи чорні жарти про те, які богатирі в районних лікарнях роблять непрямий масаж серця.
Нарешті Рекуляк випростався і промовив:
— Шкіру, гадаю, ви й без мене зашиєте.
— Дякую, Іване Павловичу, — сказав Андрій, — може, затримаєтеся ще на кілька хвилин, кави поп’ємо? Дівчата зараз умить приготують.
— Е-е-е, хлопці, я вже не в тому віці, щоб з дівчатами каву по ночах пити, дякую. Я документи лишу на столі, оформиш, потім мені передаси якось. В історії розпишуся, а протокол операції сам напишеш. І покапайте їй добре крові, плазми, альбуміну, словом, розумієте… Ну все, приємно було з вами поспілкуватися. Бувайте здорові!
І він вийшов з операційної.
Ось і все. Операція фактиктично закінчена. Та щойно Рекуляк вийшов, Ігор одразу взявся за колегу:
— Андрійку, не мудохайся там, я тебе прошу. Закривай це все до біса, я виводжу хвору з наркозу!
Він слідкував за ходом операції і був повністю правий — Ліну треба якнайшвидше зняти з операційного столу.
— Як вона?
— Добре, тиск поки що тримається… Скоріше зашивай! Я відключаю.
— Ще п’ять хвилин!
Андрій перев’язав кілька дрібних судин, схопив простягнутий сестрою голкотримач і взявся накладати на рану косметичний шов. Не міг же він її зовсім скалічити! Тільки б Ігор не второпав, що тут робиться… Але той таки побачив — надто довго Андрій порпався. Він оглянув операційне поле, зсунув наперед шапочку і сказав:
— Ти небезпечний маніяк, у тебе не всі вдома. Тебе не можна і близько підпускати до операційної.
Операція затяглася на десять хвилин.
Усе пішло по другому колу. Знову Андрій з Ігорем сиділи в ординаторській реанімаційного відділення, знову хмари диму під стелею. Знову в палаті через коридор, під’єднана до датчиків, лежала Андрієва нічна знайома, життя її було врятоване. Вона спала після наркозу. Зараз у неї нічого не боліло. Поки що.
А в Андрія було відчуття, ніби в хребет, десь нижче лопаток, засадили шило, і воно муляє й муляє, як не сядь, як не повернись.
— Ти ляж, — сказав Ігор, — і розслабся.
Андрій із задоволенням випростався на дивані. І хоч «шило» нікуди не зникло, це було блаженне відчуття. Ігор щось говорив, говорив, а потім…
Потім Андрій побачив свою колишню дружину. Яна казала щось дуже образливе, але він нічого не міг відповісти. І ще — вона виганяла Діка. Андрій просив, благав її не робити цього, але вона не зважала. Він хотів підвестися, щоб захистити свого улюбленця, але чомусь не міг. Чому? А-а-а, йому ж щойно зробили операцію. При кожному слові в нього виникав біль у грудях. І ось за Діком зачинилися двері. Але ж собака міг кинутися на Яну, загавкати, вкусити врешті-решт. Вона б злякалася й не виставила б його. Чому ж він цього не зробив? Андрій почув знадвору гуркіт автомобіля. Господи, чи це не гицелі? Може, вони схопили Діка?
— Яно!!! — він смикнувся підводитися і… вкритий холодним потом прокинувся на дивані в ординаторській реанімаційного відділення. Був ранок. У коридорі торохкотіла каталка. Чому каталка? Може, Ліна померла і її тіло везуть у морг? Він зірвався з дивана. Санітарка везла каталкою бікси для стерилізації матеріалу та інструментів. Ну, звичайно, його б розбудили… Отже, все гаразд? Він одягнув халат і побіг до палати.
Ліна лежала з розплющеними очима. Біля неї поралися сестра та санітарка. По той бік ліжка стояли Ігор і завідуючий хірургією. Ігор щось казав, а Варцаб’юк тільки мовчки кивав головою. Обидва разом повернулися до Андрія й рушили йому назустріч.
— Ну що ти тут, голубе, воюєш цілу ніч? — запитав Варцаб’юк, простягаючи йому руку. — Е-е-е… Він, я бачу, перекуняв години зо дві! Та ти тут зовсім по-панськи живеш! Поясни-но мені, як ця гарна молодиця потрапила сюди, бо що ти тут навоював, я вже приблизно знаю. А краще — ходімо до ординаторської. А взагалі знаєш що? Ти пороби тут усе, що належить, а як упораєшся, то зайдеш до мого кабінету. Я тільки оббіжу слабих і буду там.
— Ну, а як вона вам зараз? — насилу прокліпавшись, запитав Андрій, ще не відійшовши від сну чи пак від того короткого забуття.
