— Далі я взявся до твоєї зовнішності. Високий, широкоплечий. Охайно й модно вдягнутий… Селюк би так не виглядав. Звичайно, ти городянин. Але це все скидалося на ворожіння на кавовій гущі, — він виразним жестом показав Андрієві дно чашки з чорним осадом. — Я довго копирсався у спогадах про тебе… А що мені залишалося? Я намагався до найменших подробиць пригадати все, що могло мати якусь цінність, щось особливе. І раптом мені згадався один епізод нашої спільної подорожі. Ми їхали в машині, і я сказав тобі, що з її милості підхопив СНІД. Ти зрозумів так, що я заразився від неї. Що з тобою сталося! Забувши про все на світі, ти почав вивчати свої руки! Чого б то? Саме руки! Це вже щось означало. І я зачепився за це спостереження. Щось тут було дивне. Чому руки? Відразу напрошувався висновок, що ти з нею не спав. Інакше все для тебе було би зрозуміло й без рук. Ні, твій контакт з нею відбувся саме через руки. Людина твого типу повинна знати, що СНІД не передається через потискання рук, обійми й усе таке. Тоді в чому річ? Можливо, вона вкусила тебе, коли ти чіплявся до неї? Але тоді чого б то ти їхав туди і щось для неї робив? Та й ти б не оглядав їх так ретельно. Ти б знав місце укусу. Мені ніяк не вдавалося знайти підходящу версію. Чорт забирай, а може, ти вбив її оцими руками й вони були в її крові? Бачиш, я вже наблизився до розгадки! Але знову-таки, для чого тоді тобі їхати в Галютин шукати цю шльондру? Знову щось не клеїлося. Я пригадав твої руки. Вони мені добре запам’яталися: біла чиста шкіра, довгі пальці, охайно обрізані нігті… Словом, інтелігентні руки. Ким би могла бути людина з такими руками? Музикантом? Учителем? Спортивним тренером? Лікарем? Будь-ким із них і, напевно, ще багато ким. Специфічні руки. Кажуть, є руки піаніста, руки хірурга… І раптом мені сяйнуло: ось на чиїх руках могла бути її кров! Ось хто міг мати з нею контакт через руки! Хірург. Лікар, який надавав їй допомогу й забруднив руки її кров’ю. Хто ще кинеться так ретельно оглядати їх, почувши про СНІД? Відразу пригадалося, як ти пробував переконати мене покинути цю справу, доводячи, що СНІД скоро лікуватимуть. Я тоді пропустив повз вуха, як ти видав кілька розумних медичних слівець. А потім з плечем! Як ти попався! Коли я припинав тебе в машині, ти сказав, що дуже в плече тисне. Але на плечі в тебе нічого не було. Я ще подумав, що ти придурюєшся. Шлейка тисла тебе в руку. Для всіх плече — це ось! — він постукав себе по плечовому суглобу. — І тільки лікарі плечем називають руку від ліктя до плечового суглоба. Ці факти підтверджували мою випадкову версію, до того ж кращої в мене не знайшлося. Я відразу зібрав інформацію. Виявилося, що в нас лікар-хірург може працювати в лікувальному закладі рангом не нижче районної лікарні. Трапляються винятки, але рідко. Тоді я взяв карту, сів на телефон і почав з Волинської області. Згадав, як ми з тобою збиралися саме туди, хоч і не знайшов там на карті ніякого Жукова. Я дзвонив по довідкових Луцька та райцентрів, взнавав телефони лікарень і питав, чи не поступала до них така Ліна Голяченко. Я сподівався влучити пальцем у небо і влучив!
Відсунувши порожню чашку, він переможно подивився на свого полоненого.
— Хай там що, а наостанок мені все-таки залишаться приємні спогади про майстерно проведене полювання. Майстерно… — в захваті він навіть похитав головою. — Та й трофей, погодься, того вартий.
Подумки Андрій віддав належне своєму ворогові, але відвертий цинізм того викликав у заручника необачну в його становищі хвилю обурення.
— Добра собі майстерність, — сказав Андрій, з-під лоба глянувши на довговолосого, — пси потопилися, загоничі поскручували в’язи, а напівживий Віконт, долізши рачки до нори, де заховався звір, розмірковує про цінність трофея.
Андрій злякався власних слів і мало не сахнувся. Який біс тягнув його за язик! Здалося, Віконт застрелить його на місці — скажений вогонь спалахнув в його очах.
— Що ти цим хочеш сказати? — просичав він.
— Тільки те, що сказав.
— Ні, ти на щось явно натякаєш. Ця гадюка тобі, видно, про мене багато набалакала… То що там про загоничів та псів? Га?
— Загалом непогана команда, — сказав Андрій. — Швидко бігають, трохи повільніше думають. Ще гірше стрибають з поїзда. А плавати, як виявилося, зовсім не вміють, — він навіть посміливішав, відчувши, що знову зав’язується якийсь діалог.
— Не пащекуй, бо застрелю, — визвірився Віконт. — Де ці скоти?
— Здебільшого годують раків. Дехто, правда, не зміг зайнятися цим, оскільки трохи раніше отримав несумісні з життям травми.
— Гониш, — сказав довговолосий, — не такі вже вони дебіли, щоб я тобі повірив.
