— Як знаєш, — відповів Андрій, — не буду тебе переконувати, але банда пана Стаха повністю припинила своє існування. Щоправда, та шльондра, яку ви пофарбували під Іру, напевно, й досі сидить припнута до труби у приємній компанії двох трупів. Я не можу кривдити жінок, навіть таких. А от решту команди вже ніхто ніколи не побачить. Навіть машини, що полишалися без господарів на вокзалі, вкрали, напевно, такі самі, як вони. Хіба, може, знайдуть того, у синій джинсовці, за умови, що ним ще не повечеряли здичавілі пси. Решта, повір, канула безслідно.
Тепер Віконт дивився на нього з неабияким подивом, не знаючи, вірити цим розповідям чи ні.
— То ти, кажеш, такий крутий? Хто б міг подумати… — ворог підвівся, подив та цікавість зникли з його очей. Залишились тільки втома, пустота і цілеспрямованість. — Веди, — промовив він, — маєш три хвилини. Час вичерпується — стріляю.
Усе. Кава випита, набридли балачки. Нікого не вхопив апендицит. Голів на дискотеці сьогодні також не били. Час, подарований долею як додатковий шанс, вичерпався.
Що робити? Куди вести цього схибленого смертника?! В Андрієвій уяві постала Ліна. Струнка фігура в жовтій штормівці, чоловіча картата сорочка, біляве волосся, спадаюче по щоках. Манікюрні ножиці канули в небуття.
Куди його вести?!
— А де гарантія, що ти мене не застрелиш після того, як побачиш її?
— Сорок секунд, — сказав Віконт.
Що зараз буде?! Що вигадати?
— Якщо ти застрелиш мене, то в житті її не знайдеш! — мало не закричав Андрій.
— Хвилина-десять, — зауважив довговолосий.
Це кінець. Ну чому він не вірить? Андрій же міг заховати її, зачинити десь… Де? Ну є ж тут, скажімо, так звана апаратна, в якій зачиняються двері, або комора.
— Дві хвилини, — сказав Віконт.
Очі його, здавалося, зовсім згасли, погляд став байдужим, і це не обіцяло нічого доброго. Цей схиблений таки домігся свого й зараз просто зробить те, що давно замислив, те, до чого доклав так багато зусиль, те, що вінчатиме його недовге страшне життя. Очевидно, йому навіть не вдасться уповні насолодитися ситуацією. Він сподівався явно на щось більше. У його очах промайнула тінь розчарування. Пістолет у руці Віконта зробив неясний рух.
Андрій рушив. Вони вийшли з ординаторської, і довговолосий штовхнув уперед свого заручника, який ледве ступав неслухняними ногами по коридору. У відділенні було порожньо. Чергова сестра спала в сестринській. Стояла тиша. Скільки залишилось секунд? Двадцять? Десять? Ось двері палати. За ними Ліна. Навпроти двері апаратної. Чому вона не там? Перед тим, як увійти, довелося б їх відмикати. Можливо, Віконтова увага на якусь мить відволіклася б, і Андрій устиг би… Хоча що б він устиг?
Мало тямлячи, що робити, Андрій повернувся обличчям до свого ворога і, повільно витягнувши з кишені зв’язку робочих ключів, відділив ключ від апаратної. Тепер вставити його в замок. Чи можна встигнути відчинити двері і вскочити туди? А що далі? Через вікно? Другий поверх. Подвійне скло. Ні, не вдасться. Зараз пістолет знову вткнеться під ребра, і заходити доведеться разом із цим чуперадлом.
Намагаючись приборкати безладдя думок, Андрій перекладав у пальцях ключа, коли несподівано ціла зв’язка вислизнула з його тремтячих рук і голосно дзенькнула по підлозі. Цей звук штрикнув Андрія десь аж під серце. Довговолосий також здригнувся від несподіванки. Він теж хвилювався. Крапельки поту рясно вкрили його огидні прищі. Минуло вже явно більше трьох хвилин від початку відліку, але Віконт, очевидно, не збирався його вбивати, поки не побачить дівчини. Андрій несміливо нагнувся за ключами й раптом побачив між дверима апаратної й підлогою більш як двосантиметрову щілину. Ідея виникла несподівано. Точніше, Андрій зробив це, ще не усвідомлюючи, для чого.
У бідному освітленні коридору довговолосий спершу навіть не зрозумів, що сталося. Непомітний рух кистю і — ключі, тихо дзенькнувши, ковзнули під двері. А наступної миті, відштовхнувшись ногами, Андрій кинувся коридором убік і назад, перекотився і з криком рвонув головою вперед, не встигнувши ще навіть повністю стати на ноги. Тут кінчалися палати й утворювався невеличкий хол. По ньому й летів тепер той, хто досі ходив тут поважно та неквапно, головою просто у вікно. Усе сталося так несподівано для Віконта, що він не встиг вистрілити. Останньої миті втікач обхопив голову руками.
