— Стоп, один момент, — зупинив його Андрій, піднімаючи руку. — Попереджаю всіх, що цей маніяк хворий на СНІД. При побутовому контакті це не передається. Але з нього тече кров. Якщо на вашій шкірі є травми і вони забрудняться його кров’ю, ви можете заразитися. Є така ймовірність. Прошу взяти до уваги.
Троє ментів відійшли ще далі й почали оглядати себе, як і Андрій свого часу. Бідованець таки підняв пістолет двома пальцями. Уважно оглянувши зброю і скрушно хитнувши головою, він поклав її в кишеню. На його обличчя немов чорна хмара насунулася.
— Що тут сталося? — запитав він Андрія.
— Розгул тероризму в країні, — відповів той. — Сиджу в нього вже годину в заручниках. Думав, час прощатися із життям.
— Але це ж ви лізли у вікно? — запитав один із сержантів.
Схоже, почувши звук розбитого скла, а потім і постріли, вони повискакували надвір і побачили, як лікар дерся нагору по пожежній драбині на фоні освітлених вікон. Цьому навіженому лікариськові знову пощастило.
— Я ліз, — сказав Андрій, — але вже після того, як вискочив звідти.
— Так то, напевно, той дзвін ми й чули, — сказав один опер другому.
— Чекай, — перебив Бідованець, — як все сталося й чого ти ліз назад?
— Я сидів біля хворої, коли з’явився він і протримав мене більше години під дулом пістолета. Я поїв його кавою, а він мені всілякі жахи розповідав. Потім вивів у коридор — хотів наркотиків.
Андрій брехав, не знаючи, добре робить чи ні. Розповідати їм про Ліну та поїздку до Галютина, звідки тягнувся слід цього схибленого, йому не хотілося. До того ж там лишалося досить його власних слідів… Залишалося тільки сподіватися, що нікому не спаде на думку провести лінію розслідування звідси туди.
— Я сказав йому, що наркотики зберігаються в замкненій кімнаті, і коли ми відчиняли двері, мені вдалося втекти — сторчголов у вікно. Інакше б він мене застрелив. А заким він висаджував двері, я встиг залізти назад. Він грозився, що інфікує хворих і взагалі хтозна-чого наробить. Узагалі, ви вчасно з’явилися, їй-богу, мужики. Я, коли летів сторчголов з вікна, подумав, що як ви там не почуєте, то вас усіх треба в розход…
— Ображаєш, — сказав Бідованець.
— Вибач, перенервувався. А ти також щасливий. Я думав, він тебе розстріляє.
— Я також думав. Зашпортався в тих клятих дверях, — сказав Бідованець. — Я вже, може, й посивів? Ні?
І цієї миті почувся стогін. Віконт стогнав. Підібгана нога його ворухнулася. Сержанти смикнулися в нерішучості. Бідованець стояв якийсь зовсім блідий. Тільки тепер Андрій це помітив.
— Чорт забирай, — сказав Андрій, — я гадав, що вже все.
— Що робити? — запитав Бідованець. — Йому нададуть допомогу?
— Не знаю, — відповів Андрій, — принаймні я цим не займатимусь.
Андрій дійсно цієї миті так вважав. Він дійсно не хотів, ризикуючи життям, рятувати того, хто щойно погрожував йому смертю. Адже ризик надзвичайно високий. Чергова сестра, давно пролупивши очі, стояла поруч, перелякана та безпорадна. Хворі ж, які при дзеленчанні скла почали вискакувати з палат, так налякалися стрілянини, що й досі не потикалися в коридор.
І тут з’явилася ще одна людина. Озирнувшись, Андрій побачив, що коридором своєю клишоногою ходою мчить Варцаб’юк. Напевно, хтось подзвонив йому додому, що у відділенні коїться чортзна-що. Погляд його ковзнув по міліції й зупинився на тілі, що лежало на підлозі.
— Кадавер? — коротко запитав він Андрія.
— Боюся, ще ні, — відповів той.
— Так… То чого ти стоїш?! — шефові аж перехопило подих.
— Одну хвильку, Микитовичу, — сказав Андрій. — По-перше, це терорист, який щойно годину тримав мене в заручниках і мало не вбив. А потім таки здійняв стрілянину. По міліції стріляв. І мене б застрелив, якби не пощастило. А по-друге, в нього СНІД, і він мав намір заразити хворих у відділенні.
— Звідки ти знаєш? — запитав шеф, продовжуючи дивитись на свого ординатора майже вороже.
— Він сам сказав. Тому вибачте, я задля нього ризикувати життям не збираюся…
— Сестро! — Варцаб’юк не дослухав. — Надю, біжи на перший поверх, у лабораторію. Хай лаборантка бере експрес-набір і летить сюди робити аналіз крові на СНІД.
При слові «СНІД» він дуже виразно подивився на Андрія.
— Віро! Де операційна сестра? Віро! Біжи до операційної, принеси мені рукавиці, будь-які, можна нестерильні. Швиденько!
Здійнявся рух. Віконт знову застогнав. Темна калюжа під ним поступово збільшувалася. Варцаб’юк вдягнув по дві пари рукавиць на кожну руку.
— Значить так, — сказав він. — Я так розумію, хоча, може, хто зі мною не згідний. Наш обов’язок — надавати хворому допомогу за будь-яких обставин. Якщо хто боїться або не хоче з якихось інших причин — я не можу примусити.
Пораненого перекинули на спину. Варцаб’юк сам уколовся йому в вену, почали переливатися кровозамінники. Він набрав крові в пробірку, яку подала лаборантка, просто з підлоги.
