Тому Андрій хоч убий не розумів, як могла вона при цьому тулитися до нього, тримаючи все це в собі й одночасно дивлячись на нього, наче на свого героя, свого рятівника. Як можна було повірити в її щирість, якщо перед випискою з лікарні на Андрієву пропозицію пожити якийсь час у нього Ліна попросила його надійно припнути Діка? Звідки в цієї дівчини з напівдитячим обличчям такий відвертий цинізм? До того ж іноді виникала нав’язлива думка, що ця жінка зуміла свого часу, хай навіть не бажаючи цього, перетворити ділову, спокійну, можливо, навіть зовні чимось привабливу людину (якщо, звичайно, не брати до уваги роду занять Віконта) на жахливого маніяка, який практично поховав себе заради неї. Ні, навіть не так — заради хибної уяви про неї. Звичайно, це не зовсім відповідало дійсності й усе-таки… Що ж було дивуватися?
І ще одне. У ті хвилини, коли вона мирно засинала на його плечі, Андрій часто думав про Віконта. Не міг не згадувати його. Іноді образ Віконта зринав навіть уночі, уві сні. І що дивно — це не були нічні жахи, зовсім ні. Тепер згадки про свого недавнього ворога взагалі не викликали здригання.
За кілька днів після тих божевільних пригод Андрій давав свідчення, підписував протоколи у районному відділку міліції. Коли роботу було завершено, вони з Бідованцем улаштували перекур. Тут і почув Андрій від свого колишнього пацієнта кілька слів, як то кажуть, не для протоколу. Слідство у справі ось-ось мали припинити. Застрелений під час затримання наркоман, як виявилося, не мав при собі документів. Особу його ні за якими картотеками та базами даних ідентифікувати не вдалося. Розтин тіла, який робив судмедексперт з Луцька, показав пізню стадію наркоманії. Останнім часом Віконт уживав наркотики в надто великих дозах. Чималий запас їх знайшли і в кишенях його куртки. От тільки СНІДу в нього так і не виявили. І останню новину повідомив Андрієві Бідованець, зауваживши, що інформація не для стороннього вуха.
Пістолет Віконта виявився газовим і з відстані, з якої він стріляв, не міг завдати Бідованцю ніякої шкоди, хіба що налякати його. Тільки тепер Андрій зауважив, що на скронях слідчого таки пробилась сивина. Згадався і сторонній запах у коридорі після стрілянини та відчуття печії в очах. Пригадалося, як змінилося обличчя Бідованця, коли той підняв з підлоги пістолет і зрозумів, що застрелив людину, яка фактично не створювала загрози його життю. Цим і пояснювалося задоволення Бідованця тим фактом, що загиблий виявився нікому не відомим наркоманом. Це знімало всі проблеми. Звичайно, Андрій не збирався його розчаровувати, розкриваючи справжню суть речей, бо такий підсумок влаштовував і його. Ліну ж узагалі неможливо було пов’язати з цими подіями, оскільки на останній жест помираючого ніхто не звернув уваги, точніше, не надав йому значення.
Під вечірнє мерехтіння телевізора спогади про недавнього ворога, суперника виринали спонтанно, незважаючи на свідоме небажання взагалі повертатися в думках до цієї теми. У такі моменти Андрій був невладним над собою. І тоді намагався пояснити собі мотиви його вчинків, зрозуміти логіку та думки, на перший погляд нелогічні. Взяти навіть той газовий пістолет. Чому газовий? Без сумніву, при бажанні він міг прихопити із собою і справжній. Але це було йому не потрібно. Він не хотів нікого вбивати. Він мав інакше завдання на цьому світі. Можливо, Віконт не був убивцею по натурі й не бажав робити цього навіть у крайньому разі. Заробляючи ж на життя торгівлею наркотиками, вбивцею він себе, очевидно, не вважав.
Чи був він психічно нормальною людиною? Безперечно, останні місяці життя той, кого називали Віконтом, провів у стані глибокого афекту. Андрій не вважав себе особливо сильним у галузі психіатрії, але якісь знання зі студентських часів залишилися. І розмірковуючи про це, він не міг знайти в механізмі мислення, в комплексі дій Віконта якихось відхилень. Довговолосий не був хворим! Будь-хто може за тих чи інших обставин спромогтися на дивні, навіть дуже дивні вчинки. Але це не привід записувати його до божевільних. Для цього існують певні ознаки, симптоми, вивчені та узагальнені не одним поколінням учених. Андрій згадував його й не знаходив таких симптомів. Віконт не був божевільним.
Але як тоді могла ця людина вигадати собі отой СНІД, записати себе у смертники й діяти за відповідним кодексом? Чи мав він для цього якусь конкретну підставу? Наприклад, зроблений принагідно аналіз крові на СНІД із хибним позитивним результатом… Буває ж таке? Такі випадки дійсно були відомі. Але ж мали бути повторні проби, більш досконалі, і таким чином встановлювалась істина. Якби уявити, що сталося саме так, то чому цього не зробив він? Невже його міг улаштовувати такий варіант? Невже йому вдалося так переконати себе, так вжитися в цю жахливу роль, що лікар, який багато разів бачив передчуття неминучої смерті в людських очах, побачив його й тепер?
