Черговий безглуздий невдалий сон, щойно прокинувшись подумав Конрад. Цікаво, треба спробувати зіграти з кимось у шахи. Вона ж кандидат у майстри, щоправда, вже давно втратила форму, але основні навички лишилися.
Можливо, її фобії зумовлені звичкою все прораховувати наперед? Цілісний контроль?
Конрад чистить зуби.
Можливо, в усьому винні шахи?
Головне — вона нічого не пише. Вже багато часу — зовсім нічого.
Каждый затягивает себе петлю на шее, если он не просветленный.
Люди на низших ступенях так или иначе нуждаются в самоограничении: только тогда они понимают смысл жизни.
О! Це вже щось!
Сандра пытается уйти от своих проблем и пробует написать еще несколько строк. Кажется, она остановилась на своей простуде на 1-м курсе. Итак, они с девчонками вернулись, комендант их заставила мыть плинтуса, и тут Сандре стало еще хуже, чем было: на этот раз — насморк, небольшая температура...
Вона писала одночасно декілька сценаріїв. Коли у неї був настрій, коли їй моглося. Вона писала під час постійної роботи в журналі, у проміжках, які вона вкрадала у редакції. Останнім часом вона знайшла спосіб писати, навіть коли їй було дуже важко на серці. Вона почала писати про себе.
Так вона могла не припиняти свою працю над твором.
Вона дуже цікава людина: з вершини натхнення до повного нуля відчаю та безнадії — то є траєкторія руху її життя.
Я смотрю на себя, на свои руки, свои туфли. Не могу понять чего-то очень важного, возможно, самого важного. Или вспомнить. А может быть, я должна создать это или воссоздать сама. Сесть и написать. Или поймать мысль. Сделать хотя бы что-нибудь.
— Як тобі вдається приховувати цю нічну пригоду від дружини?
Конрад подумав, що не дасть себе спіймати на гарячому.
— Отже, ви знаєте, що я не розповідаю їй свої сни?
— Звичайно. Але я знаю не тільки це: не треба намагатися бути найрозумнішим. Вона не помічає твоїх дивацтв? Або не хоче помічати?
— Просто не ділюся з нею. Як можна жити з людиною, у якої два життя?
— Як можна жити, коли в тебе два життя?
Встречный вопрос всегда вгоняет в иную плоскость. Такий собі коан.
Сандре всегда казалось, что за ней наблюдают. Кто-то кивает головой, когда всё правильно, кто-то качает головой, когда что-то не так. Обычно все спокойно сидят на местах и смотрят ее кино. Это кино авторское, иногда это кино человека, которому некуда больше идти.
Когда Сандре переставало казаться, что за ней наблюдают, наступали худшие времена.
Кстати, я только что вернулась с площади. И я знаю, что многие в моей стране не поддерживают меня. А другие многие — поддерживают, почему нет. Мне кажется, что если я погибну на баррикаде (например, мне на голову упадет транспарант), многие будут думать, что я просто дура. А другие назовут это смертью за идею. А если солдаты дружественных армий начнут стрелять, тогда многие скажут: «Правильно сделали. А Саша — просто дура». А другие подумают, что у нас страшный мир. А это был просто дурацкий этап в моей жизни. Я умею так незатейливо размышлять...
Знову вона жене корів (так Конрад визначав активну схильність Сандри до рефлексії). Звідки це непереможне бажання жаліти себе, постійно жалітися — самій собі. Неконструктивна вдача. Конрад нервово одягається. Можливо, це дійсно якийсь темний бік його особистості? Власне, чому темний?
По-перше, він — друзяка, душа будь-якої компанії, любить спілкуватися. Вона ж майже патологічно боїться втручання у своє особисте життя, виправдовуючи це своїми «незвичайними поглядами на довкілля». Еге ж, але це — не виправдання.
По-друге, він ніколи не вважав, ні, не так, ніколи не боявся, що його можуть покинути. Чого б це його кидали? Ну а якщо б навіть і так склалося — ось кинули його. Ну то що з того? Тепер заздалегідь — а звідки врешті-решт ми знаємо, що насправді станеться? — життя собі псувати? Сандра — вона ж жодного телефонного дзвінка не може пропустити! Скоро на кожного чоловіка кидатиметься!
По-третє, він — активна людина, а не казна-що. Маємо визнати, звертався до когось у повітря Конрад, що Сандра безініціативна. Вона пише у шухляду — це ганебно для поета. Вона вже стала письменницею — і все одно цей творчий шлях залишиться невідомим, прихованим. І знаєте, через що?
Тут Конрад нарешті почув мобільний.
Даже не хочу думать об этом. Да, я пишу в стол. Практически с 16 лет. Практически — потому что одна надрукована збірочка, у яку вміщено й декілька моїх творів, все-таки имеет место быть. Я прекрасно знаю, почему я в тени. Я не хочу дешевого, снисходительного внимания к тому, на что можно медитировать. О'к, хлопці?
— Слухаю.
— Пане Конраде, чи не забули ви, що сьогодні маємо прес-конференцію у Дуже Великому Приміщенні?
— О, так, я пам'ятаю про прес-конференцію у Дуже Великому Приміщенні.
— Отже-отже?
— Отже-отже, я зараз виходжу, сідаю в машину і — вже на місці.
— Ми чекаємо на Вас.
Где там мой сценарий?
