— Вона їх не любила, це по-перше. По-друге, там ще було якесь кохання... Вона рідко згадує... шкодувала час... Подобалася хіба що сама гра безпосередньо на змаганнях. В неї непогано виходило, і не тільки це. Але практично все, що її вдовольняє не на сто відсотків, відкидається.
— Гадаю, вчилася вона теж добре.
— Що має означати теж?
— Як і все, за що вона береться.
— Вам про це не відомо.
— Але тобі відомо. І чому ти заперечуєш, адже Сандра — це і є ти.
— Я б так не говорив. У чому саме? Ми зовсім різні, наші світи — різні!
— Я вже сказав.
Конрад підійшов до вікна.
— Гаразд, — сказав він помовчавши. — Гаразд.
— І аспірантуру вона теж кинула. Їй, щоправда, ніхто нічого не пропонував, проте фактично це так. У неї всього дві четвірки було — на першому курсі і на держекзамені. Друга критична, як розумієте.
— Отже, вона відкидає все, що їй начебто заважає. Але натомість майже нічого не з'являється.
— Це і так, і не зовсім так, мій Пораднику.
Сегодня Сандра вдруг вспомнила об одной истории из своей прошлой жизни. На третьем курсе университета она вместе со своим однокурсником поехала в Киев на конференцию по теме, весьма близкой к теме ее диплома. Кажется, она звучала так: «Міф. Творчість. Реальність», хоча, можливо, вона звучала трохи інакше. Ну, Бог с ним. Неважно, сейчас уже не важно.
В вагоне было холодно из-за внушительных щелей в окнах, напротив Сандры и ее однокурсника Григория сидел какой-то странный мужчина, пожилой, в очках, уже откупоривший одну из двух бутылок с пивом, на первый взгляд, до этих бутылок было еще что-то посерьезнее. Сидел он сидел, и вдруг вмешался в разговор, вмешался, но кстати, хотя сначала Сандре показалось, что, как всегда, кто-то влез и мешает поговорить о Фрейде.
Он чуть-чуть пооткровенничал, сказал, что постепенно лишается зрения, что он профессор физики, что он многое повидал и многое держит в своей голове. Последнего профессор не говорил, но Сандра это поняла и так. Еще он спросил, на какую тему конференция, поскольку, простите, подслушал, что едут в Киев молодые люди именно с научной целью. Услышав, какова тема предстоящего мероприятия, сказал:
— Вы всегда, когда зовут вас и предлагают что-то сделать, думайте: а кто в этом заинтересован? Потому что кто-то всегда бывает заинтересован, а я слышу, что тема у вас нынче модная. Подумайте: кому это надо?
А потом профессор попросил разрешить ему дать оценку «каждому из уважаемых молодых людей».
— Из того, что я услышал, вы говорили на интересные темы, называли известные фамилии, и я хочу сделать небольшой вывод, оценив вас. Вы оба очень молодые и очень талантливые люди, умные люди. И Григорию за то, как он говорил, я бы поставил пять. Александре я бы поставил пять с плюсом.
— Так от, цей Григорій зараз навчається на другому курсі аспірантури. А наша Сандра розмірковує, як і чи варто жити далі. Хоча питання «чи варто?», здається, її, слава Богу, не хвилює. Вона хоче слави. Вона шукає натхнення, ні, не так — вона чекає на натхнення у пошуках. Воно завжди приходить. Вона добре знає, чого хоче, але інколи боїться, що хоче забагато.
— Сандра практично нічого для своєї мети не робить. І це схоже на діагноз.
Не так давно бабушка напомнила мне, сколько всего я оставила в своей жизни. Я оставила шахматы и я не поступила в аспирантуру. Это правда.
Живешь и даже не подозреваешь, что осуществляешь такие широкомасштабные акции.
Но у меня все еще есть надежда. Надежда на то, что моя жизнь будет не компромиссом с моей душой, а тем, что я хочу по-настоящему. Что этот тупик... рассосется, что ли.
Кабінет Порадника.
— Я вкотре бачив її сон, є в неї такий один з кількох снів, що постійно повторюються. Це теракт в аудиторії рідного університету. Усе починається з того, що Сандра начебто прямує коридором...
…а возле одной из аудиторий толпятся студенты, преподаватели, суетится милиция. У милиционеров рации, они что-то истерично кричат в них друг другу, они говорят, что происходит чрезвычайное происшествие. И никто не знает, что делать.
