Яремка пристав до банди в п’ятницю, а може, в суботу. Хто ж рахує дні, коли життя Мишей було безперервним святом. Сталося це скоро по тому, як від нього пішла Розина. Яремка пив, пив і пив, приправляючи алкоголь солоними сльозами, які збиралися в глибині його горла. У горілчаному сні він і потрапив поміж Мишей, які швидко переконали його, що жінок на світі чимало і що жидівські дівчата вельми привабливі.
У чарівності жидівочок скоро переконався й Толпі. Коли Мишам щастило схопити котрусь, що не була достатньо обачною, сільський хлопець перший пхався до неї зі своїми лапами. Накручував їхні темні кучері собі на пальці, м’яв білі, як молоко, груди — все, аби забути про Аделю та Мадам і про дану тій обітницю. Потім Миші брали таку Ханку чи Естерку один за одним, поки перелякані дівчата не впадали в стан цілковитого отупіння, байдужі до всього; тільки одна померла від страху, тож Миші одразу викинули її на смітник. Толпі жидівок не брав, хоча й хотів. Бо кінчав відразу, як його худий огірочок вистрибував зі штанів, а раз навіть і раніше. А інколи тому взагалі не хотілося вставати, над чим Миші довго і прикро для Толпі потішалися.
Яремка дівок також не ґвалтував, але з іншої причини. Ханки та інші Естерки самі до нього горнулися, а він шукав із ними розради на кілька годин або й на цілу ніч і ні з ким не ділився. Начебто відправляв їх потім додому, а для декого навіть крав квіти, осінні троянди та айстри. Толпі потайки заздрив другові, але ніколи не говорив з ним про це.
І все ж Толпі серед Мишей жилося непогано. Він робив що заманеться, і ніколи не бурчало йому в животі. Він пив, бо після горілки поринав у темні сни без жодних видінь. Коли одного разу він ліг спати надто тверезим, йому наснилося повне небо місяців. Один, сірий та висхлий, мав обличчя Яна Азриеля Геспера, зморшкувате від справ, до яких людина братися не повинна. Інший, пурпурово-синій, нагадував Тифона Ґорґоновича і був весь розпухлий від горілки та гріха. Виднівся там і роздратований місяць Марії Размус-Геспер, і осіянно-жовтий місяць Зоряниці Серпневої, і вогнистий — святого отця Рушеля, і суворий, затятий — бабуні Славуні, й повний незбутніх надій — Аделі, й сніжно-білий, наче гостія, — Мадам Айші Ядіш Шоша, і навіть маленький, блискотливий, немов вербовий пух, місяць чорта Сірничка. Обличчя пересувалися небом у повільному повітряному танці, ритмічно та невблаганно, як переміщаються зірки. Від споглядання небесної безодні паморочилося в голові.
Толпі хотів заплющити очі, щоб не дивитися, але не міг. Не мав у тому сні тіла. Був чистою думкою і чистим поглядом. Раптом сплячі місяці всі водночас розплющили очі та втупили у нього свої погляди: зазирали глибоко, в самісіньку суть, у темну плямку, в саме осердя його душі. І дивилися так, дивилися й дивилися, а Толпі крутився, пришпилений тими поглядами, зсихався і скручувався, наче минулорічне листя, не в змозі згоріти до решти, нехай би навіть того й хотів.
Можливо, що таким ось чином Толпі снилося пекло.
Він прокинувся мокрим від холодного поту, й одразу прицмулився до пляшки. Коли бажаєш жити на землі, не слід надто довго вдивлятися у небо.
Якоїсь ночі, коли Толпі, зморений пиятикою, вдивлявся в наполовину порожню пляшку сливовиці, а навколо вирувала забава (Миші зайшли в черговий шинок, хлопець не пам’ятав ані його назви, ані навіть на якій вулиці той стояв), до нього підсів Яремка.
— Шолом, старий!
— А, це ти. Зникаєш, наче кіт. І де ж ти був? — запитав Толпі, оскільки рудий на якийсь час залишив їх. На дві чи три ночі, Толпі не міг точно згадати.
— Де був, там і був, — Яремка насмішкувато підморгнув. — Одне тобі скажу: серед полів та гаїв по дорозі на Любартів уже не відчуєш смороду міста і можна дихати на повні груди. Пахне імлою, вогнищем та осінню. Нічого б не робити, а лише лягти тихцем із дівчиною в чиїсь стодолі чи на стайні та вслухуватися в те, як на полях співають цвіркуни. Так там добре, Толпі, ех!.. Ночі холодні, знаєш, доводиться добряче тулитися один до одного. Що міцніше, то краще, — він розсміявся, але не масно, а просто, звичайно, як умів це один Яремка.
— І що? І що? — спонукував його до розповіді Толпі; налив друзяці. — Ну, то кажи вже, що ти робив? Я б перед тобою з таким не крився…
— Та що тут говорити, мій дорогенький! Є речі, про які можна розповідати, але є речі, які краще робити, замість того, аби про них розпатякувати, — рудий глитнув, зітхнув. Крапелька сливовиці блиснула в нього на верхній губі. — Розповісти можна про те, що на селі зірки яскравіші, ближчі, їх більше. Я й не знав, Толпі, що їх аж стільки, присягаюся. Але про це ти краще за мене знаєш. Шкода лише, що місяця немає. Як вважаєш, за містом і він би здавався більшим? Ну, одне тут добре, що — якщо ця твоя сільська відьма правду каже — можна з дівчатами робити що забажаєш. Бо коли дівчина за живіт не боїться, то одразу стає зговірливішою.
Толпі лише протягло застогнав і вдарився лобом об стіл.
— От навіщо ти мені про це нагадав? Люди через мене вимруть, бо баби більше не народжуватимуть…
