Із тими словами він схопив із шинквасу кухоль і махнув двом прищавим підліткам з червоними пов’язками. Ті одразу підскочили до скрипаля, роззявили йому рота, аж щелепа хруснула, а рудий спокійно влив туди весь вміст кухля.
Шмуль похлинувся, закашлявся, і сльози, великі, наче вишневі кісточки, потекли його зарослим обличчям. Чоловіки у кнайпі гучно зареготали, плескаючи в долоні, а рудий почав по-блазенському навсібіч кланятися. Скрипаль узяв до рук інструмент і став грати так, що аж кров бризнула з пальців. Толпі, розохочений, шарпав господаря за пейси, вимагаючи ще сливовиці, й тоді рудавий його впізнав.
— Толпі! А бодай тебе чорт виграв, Толпі!
Це був Яремка.
Вони почали по-пияцькому обійматися, сміятися та радісно кричати — посипалися безладні слова, вигуки.
— Що ти тут робиш? — запитав Толпі.
— Що роблю? Те саме, що й ти, старий! П’ю задарма у жида!
— І він так просто наливає?
— А чого б йому не наливати? Він нас боїться! — Яремка вибухнув грубим сміхом, наче старий дід, роздер уздовж свою червону пов’язку і половину пов’язав другові на руку. — Тебе, Толпі, він також боїться! Ти ж свій, ти ж наш!
Думка, що хтось може його боятися, розлилася запамороченим пейсахівкою мозком сільського хлопця приємним теплом. Світ здався йому трохи кращим.
— А де Розина?
— А пішла собі в холеру. Вони завжди йдуть.
— Але як це? Я бачив вас у сонних підвалах не далі як у четвер…
— Ну і що? — нашорошився Яремка. — Сьогодні вже майже понеділок. Тож нехай котиться собі під три чорти.
Толпі з розумінням покивав головою, хоча до пуття так нічого і не втямив.
— Нап’ємося, — Яремка здійняв кухоль, — усім курвам на погибель.
— На погибель!
Толпі забагато випив, і на мить йому запаморочилося в голові. Втома та порожній шлунок давалися взнаки.
— Я місяць роз-з-збив… — пробелькотів він.
— Це я вже знаю! — вигукнув рудий і ляснув хлопця по плечу. — Разом із тим своїм дідьком. Кажи краще, що трапилося нового!
— Ні-ні… Я другий місяць розтрощив. Новий, розумієш. От щойно. А чорта я вбив.
Яремка кілька разів кліпнув — а потім розреготався. Сміявся він гучно і щиро, сміх лунав ніби з глибин його нутрощів. Аж на стіл лягав від веселощів, а ті швидко перекинулися на чоловіків та молокососів навколо, і незабаром уже всі ржали, наче коні, плескали себе по стегнах, абсолютно не розуміючи, що їх так тішить. Нарешті й Толпі відчув, як у ньому зароджується той жаб’ячий регіт, і одразу подумав, що сміх цей видує йому на горлі шкіру, наче в жаби. Така картинка розвеселила його ще більше, й за мить він трясся від реготу так, наче от-от мав би луснути. Обидва єврейчики також почали хихотіти. Здавалося, що й сама кнайпа сміється.
Потім на Толпі наче темрява накотилася. В його голові бродила сливовиця, й з того, що діялося пізніше, він пам’ятав лише те, як Яремка вів його темними завулками. Рудий тримав його за кудли, коли Толпі разом із горілкою вивергав із себе усі переляки, усі темні страхи, усю чорноту з-під серця, всі кошмари, гайворонів та місяці. А коли він нарешті припинив ригати, то відчув себе легеньким, навіть легшим, аніж після щирої сповіді. Від тієї легкості йому геть запаморочилося в голові, і він враз провалився у горілчаний сон, немов у бездонний колодязь.
Прокинувся він із жахливим похміллям, що тиснуло на скроні та перекочувалося жорствою в горлі, у бридкій кімнаті з обдертими шпалерами. Коли ж помітив, що він не один, а на сусідніх ліжках лежать хлопці такого ж самого віку, як і він сам, то злякався, що якимсь дивом знову потрапив до Будинку святого Обскуранта або — що гірше — ніколи його не покидав, а всі пригоди з місяцем йому лише наснилися. Але одразу опритомнів настільки, щоб зрозуміти: крізь брудне віконце на стелі в кімнату ллється світло пополудневого сонця, хлопці смердять потом і брудними ногами, а постіль несвіжа, і по ній лазять клопи. Він почухав червоні сліди від укусів та помітив на руці половину пов’язки Яремки.
Отак Толпі опинився серед Мишей.
Миші оселилися в єврейській частині міста під час революції. Робили, що хотіли, й брали, що хотіли. Днями спали у напівпідвалі лікарні для нужденних на Чвартку, де на початку бунту прийняв їх преподобний реб Цві Аронович, цирульник, вважаючи, що має справу із сиротами чи іншими жертвами перевороту. Але скоро Миші вигнали з лікарні і нужденних, і самого преподобного ребе Арановича; доньку його, Ривку, потримали біля себе трохи довше, але й ту скоро випровадили у порваній сорочці — гнали центром вулиці, жбурляючи в неї болотом та кінськими кізяками. Для жарту понав’язували собі на руки червоні шарфи, тож їх ніхто не чіпав.
Отак уже тиждень Миші самозвано, від імені Робітничо-Селянського Колективу, брали плату за кривди, які працюючий люд мав від жидів. А самих жидів, які казали, що вони сіоністи та з давніх-давен підтримують революцію та захищають інтереси пролетаріату, Миші грабували ще завзятіше, саме таким ось чином захищаючи інтереси пролетаріату.
