Яремка спокійно перечекав, доки Толпі виллє з себе жаль та стогони.
— Навіть якщо вимруть, то не сьогодні й не завтра, — заявив. — А поки можна втішатися без наслідків, то раджу — користайся моментом. Бо щось мені здається, що світ так укладений, що ніхто поодинці не зміг би його, сам того не бажаючи, призвести до погибелі.
— Я маю це виправити, — Толпі шморгнув носом. — Сам зроблю місяць, якщо треба.
— Ну-ну. Вважаєш, що даси собі з тим раду? З одного боку — вибач, старий, але я в таке повірити не годен, це робота для мудрих рабинів, не для нас. Але з другого — якщо ти зумів двічі місяць розбити, то, може, один раз спроможешся скласти докупи. Бо, най йому грець, хто ж, як не ти?
Толпі знову лише шморгнув носом у відповідь. Яремка поплескав хлопця по спині та пішов до господаря по махорку, бо його власний тютюн намок від роси під час ночівлі у сіні й тепер страшенно димів. Сільському хлопцеві хтось подав на втіху глиняну люлечку із маком. Толпі затягнувся раз, вдруге і втретє, і зробилося йому так добре, наче в його голові було м’якенько зварене яйце.
— Це ти, Толпі? — запитав незнайомець, який подав був люльку. Хлопець глипнув у його бік, але йому було важко зосередити на чоловікові свій погляд.
Незнайомець був невеликий на зріст, лише трохи вищий за нього, а може, просто згорблений; старий чи молодий — Толпі не міг би з певністю сказати. Сильно пахнув анісом і гвоздикою, але десь під тим шабатовим запахом відчувався сморід мокрої псячої шерсті та зіпсутих зубів.
— Я. А що таке? — буркнув хлопець, почуваючись упевнено серед Мишей.
— А нічого, — чужий по-вовчому вишкірився. — Підеш зі мною, Толпі. Дехто хоче тебе бачити.
Раптом хлопець відчув на своєму животі дотик холодного дула револьвера і вже не почувався настільки впевнено. Звівся на тремтячих ногах і зібрався йти до виходу.
— Спробуй лише писнути — відстрелю тобі яйця, — пригрозив зайда.
Була вже та година, коли кожен з п’яних у шинку глибоко занурювався у власне марення, а контакт зі світом зберігав спорадичний та невпевнений. Тож ніхто не відреагував, коли покруч-незнайомець хапнув Толпі зубами за загривок та виволік надвір.
Сніг із дощем отверезив п’яного. Чужинець побіг через місто собачим клусом. Тепер він здавався великим, наче ведмідь; паралізований страхом хлопець хилитався в нього під пащею. Холод кусав нагріте кнайпяною задухою тіло. Із синагоги Магаршала донісся хриплий заспів:
— Вставайте, євреї, хвалити Господа!
Незабаром вони покинули єврейську частину міста, що лежала в імлистій западині, та вихопилися на довгий пагорб, на якому простягнулося Краківське передмістя. Газові ліхтарі сяяли похмурим світлом. Будинки із гордовитими фасадами тонули в темряві та спали сном, схожим на смерть. Усі, окрім одного.
Там, де Краківське передмістя розширялося в площу Муштри, один із будинків, увесь порослий трояндами, лив з вікон зеленаво-жовте світло. Його смуги падали в навколишню темряву та мжичку, і в цьому світлі вирували краплі дощу та дробини злостивого снігу.
Сам будинок був не надто великий, менший, напевне, ніж кам’яниця Тифона Ґорґоновича. Плющ, виноградні лози та в’юнок вилися стінами, сягали аж критого ґонтом даху, а квіти каскадами барв спадали з окутих гнутим залізом балконів та вікон, у які були вправлені вітражі з рослинними мотивами. У нервовому тріпотінні тут і там літали метелики, наче вирували в повітрі пелюстки квітів. Пахло трояндами, жасмином та, здається, левкоєм: пахло літом. Таким був цей будинок.
Толпі стояв, мов заворожений. Схопив одного метелика — той приклеївся до спітнілої долоні, наче святкова цукерка, і тріпотів облатковими крильцями. Коли хлопець відпустив його, метелик розтанув у холодній мжичці.
— Усередину. Швидко!
Хлопець здригнувся, бо, заворожений чарівним будинком, мало не забув про свого викрадача. Лише тепер, у золотистому світлі, він зміг придивитися до його обличчя. Те, приховане під крисами великого хасидського капелюха, нагадувало вовчу морду. Вологий ніс на кінці довгої морди безперестанно принюхувався, карбовані чорні губи тремтіли, раз у раз показуючи жовті зуби.
Вовкулака штовхнув Толпі у темні сіни. Тут пахло старим деревом, наче в костелі чи церкві. Вовчий чоловік запалив гасову лампу й відразу прикрутив її, наче яскраве світло надто йому дошкуляло. Вони перебували в тунелі із шерехатими стінами, викладеними чи то дошками, чи то сосновою корою, вкритою воланами наростів. У заломах погойдувалися тіні.
Вони йшли та йшли, дорога розтяглася без кінця-краю. Вовкулак уже не ніс Толпі в пащі, й хлопець міг вільно пересуватися. У дерев’яних стінах щось хрумкотіло і шаруділо; може — короїди, а може, якісь ще дивніші створіння. Вони мандрували так довго, що Толпі встиг не лише трохи протверезіти, але й припинив дивуватися з того, що такий тунель міг уміститися в невеликому будинку.
