Після кави серце Толпі застукотіло швидше. Він ледве виліз на дах. У колекторах стеллоскопа хлюпотіло трохи зоряного блиску — небагато, але, може, цього вистачить. Хлопець вилив ті жалюгідні рештки у надщерблене горнятко та обережно вліз назад крізь вікно. Піднявся на другий поверх, до кабінету Тифона Ґорґоновича, де близько пів години порпався в шафках. Знайшов десь фунтів зо три набоїв різних розмірів і трохи розсипчастого пороху, який металево блищав у шухляді. Відніс усе те на перший поверх, розкрутив, що зумів, та висипав все під двері підвалу. Чимало патронів не вдалося розібрати, тож їх він просто повтикав у чорну купку. Гадки не мав, чи вистачить такого заряду і чи не буде той надто сильним — але часу в нього залишалося обмаль, тож треба було поспішати. Він насипав через увесь коридор тонку смужку пороху, додатково скропив його гасом. Тремтячими руками клацнув запальничкою біля кінчика доріжки і втік углиб будинку так швидко, як тільки дозволяла хвора нога.
Гримнуло. З вікон повилітали шибки, у двері повалив чорний дим. Десь неподалік загавкали пси, тут і там люди визирали у вікна, хтось лаявся. Задоволений собою, Толпі знову зайшов у задимлений коридор.
Двері у підвал вирвало разом із шматком стіни, стеля над діркою небезпечно просіла. Павутиння тріщин вкривало мур.
Із тремтінням у грудях Толпі мало не збіг до підвалу, до лабораторії.
Це приміщення було чи не єдиним у будинку, що залишилося в безладі. Всюди валялися скляні лійки та реторти. Великий казан і досі висів над погаслим алхімічним горнилом, рештки місячної матерії осіли на його стінках, наче блискотлива емаль. Все так, як хлопець запам’ятав з тієї гарячкової ночі, от тільки холодне і вистигле.
На дні діжок усе ще залишалося чимало ртуті, свяченої води та спирту — цього останнього менше за все, бо він найшвидше випаровувався. В кутку лежала купа вугілля: достатньо, аби підтримувати вогонь доволі тривалий час. Якби не нога, Толпі стрибав би від радощів.
Він також обстежив комору за лабораторією. Обережно наблизився до шафи, крізь яку можна було дістатися підземелля. Різким рухом відчинив дверцята, мимохіть прикрившись руками, наче зсередини могло щось вистрибнути та впитися йому в горло. Нічого такого не сталося. На полицях шафи спокійно стояли банки із консервацією; маринади та квашені огірки не здавалися кровожерними. Замість задньої стінки — цегляний мур. Жодного входу до комплексу тунелів. Толпі спожив уміст кількох банок, з’їв навіть корнішони, які не надто полюбляв.
Увесь листопадовий вечір він полював на нічних метеликів. Знайшов лише кількох, усі — висушені, заплуталися в павутинні на горищі. З них точно не набралося б повної міри. Тож він почав хапати різних комах, тарганів і павуків — волохатих, войовничих хрестовиків та інших, крихких, що в паніці ламали собі лапи. Навіть знайшов кілька вошей у своїй кудлатій чуприні. Зібрав усіх тих створінь, живих та мертвих, вкинув до банки від паприки в оцті, й скоро начиння почорніло від тілець, що перебирали там маленькими лапками.
На кухні він заварив собі каву, бо збирання багатоногих істот надто його зморило і він знову відчув гупання гарячки в скронях. Потім зійшов у підвал, про всяк випадок прихопивши із собою штуцер отця Рушеля. Запалив гасову лампу та потроху, методично взявся до справи.
Довгим пінцетом з хірургічної сталі він брав — по одній — комах з банки і переносив їх у полум’я. Ті, що були мертвими, швидко чорніли та кришилися, ті, що були живими, безпорадно перебирали лапками; таргани шкварчали і репалися, звільняючись від смердючого й огидного вмісту своїх тіл. Нарешті Толпі з милосердя почав спочатку вбивати їх, притиснувши пінцетом, і лише потім спалювати.
Він завмер, коли почувся стукіт, що йшов від дверцят до комори. Толпі взяв посвячений папою штуцер і вирушив до того приміщення. Спітнілі руки так тремтіли, що Толпі ледве міг втримувати зброю.
Хтось стукотів у двері шафи — зсередини. Хтось, хто і сам міг би безперешкодно ввійти, але, здається, був надто чемним, щоб це зробити.
Толпі обережно відчинив дверцята. Всередині стояв, випроставшись, комісар Моґрім у міліцейському мундирі з відзнаками, що полискували на передпліччі.
— Персефона, володарка Підземного Світу, вітає свого слугу, Толпі з-над Бугу, — загарчав він. — Нагадує йому також про складену обітницю. За виконання її завдання тебе чекає винагорода, гідна чоловіка. Бо пані не кидає слів на вітер. Але нехай Толпі пам’ятає, що йому залишилося небагато часу.
На звістку про винагороду, гідну чоловіка, серце хлопця забилося швидше, втім, він був надто ослабленим, щоб відчувати справжнє жадання. Не міг навіть згадати запаху тіла богині. Втома, страшенна втома розливалася по ньому, наче рідкий свинець.
— Скажи, що немає потреби мене підганяти, — буркнув. — І що я про все пам’ятаю.
— Так і перекажу, — міліціонер ледь уклонився й знову рушив у сповитий темрявою коридор в глибині підземного світу.
Толпі ж повернувся до спалювання комах.
