У лабораторії було холодно і тхнуло пліснявою, хлопець стукотів зубами, хоча й щільно загорнувся у вовняну ковдру. Йому постійно здавалося, що цей підвальний холод іде з його нутра, з його тіла. Він швидко втомлювався і, на відміну від пана Яна Азриеля Геспера, не мав пані Марії, яка принесла б чаю та тістечок — чи бодай підтримала його добрим словом. Також хлопця не втішало розуміння, що він не має зеленого поняття, звідки взяти нові сонні марення. Комашині трупи горіли і тріщали, голова Толпі важчала все більше та більше, аж доки він не провалився у неспокійний сон.
Коли стукіт у двері шафи почувся знову, Толпі підвівся, скоріш роздратований, ніж наляканий. Узяв рушницю, налаштований прогнати набридливого міліціонера.
Але це був не міліціонер. Ізсередини на нього дивилася Аделя, вдягнена в нічну сорочку, що сягала її щиколоток.
Красивої форми череп уже обсипав пушок чорного волосся, і з ним вона здавалася набагато вродливішою. Лише шрами на скронях дещо спотворювали її, але не надто. Вона нерозумно, по-дитячому посміхалася. Наче запитувала, чи може ввійти.
— Заходь, заходь! — Дивно, але її прихід зовсім не здивував його. Наче десь в глибині душі Толпі давно очікував на Аделю. — Ти завжди можеш сюди заходити.
Вона сіла на стілець, з цікавістю розглядаючись навколо. Присутність дівчини наче наповнила підвал диханням літнього вітру. Здавалося, що саме пройшов липневий дощ.
Толпі крадькома глянув на неї. Струсив комашиний порох на металеву тацю. Тут і там виднілися недопалені лапки і тіла. Їх було небагато, але що ж — це буде невеличкий місяць.
— Знаєш, а я тут місяць роблю. Той я, ну, розумієш… знову розбив. Ненавмисне.
Аделя все ще вдивлялася в нього з посмішкою, і жоден м’яз не здригнувся на її обличчі. Здається, вона нічого не розуміла з того, що він говорив. А може, навпаки — вона розуміла все, навіть те, чого він не сказав і про що не думав. Руки вона склала на колінах, лікті притиснула до тулуба, через що її повні груди ледь не вискакували з викоту нічної сорочки. Спостерігши, що погляд Толпі прикипів до тінистої западинки поміж молочними узгір’ями, розстебнула горішній ґудзик сорочки. А потім — другий.
— Ні, ти не мусиш… Не роби цього.
Але Аделя зробила, і ліва грудь одразу вирвалася з-під білої тканини. Посередині, вчепившись у твердий пиптик, висів сон. Кольоровий, пір’ястий, наче пава, він пахтів трояндами, бо це ж неправда, що сни не пахнуть. Увесь підвал просяк його запахом, немов це був ніякий не підвал, але сад, осяяний червневим сонцем. Сон смоктав та покусував грудь дівчини, а пиптик від того ставав ще твердішим. Аделя подала сон Толпі, а той взяв його обережно, наче немовля.
Це був звичний-звичайнісінький сон звичайної-звичайнісінької дівчини. Про білу сукню та чорнявого хлопця, про шлюб у костелі, який пропах старим деревом, про будиночок, ледь помітний поміж яскравих мальв, сповнений дитячого галасу, про світанки та вечори. Отак просто. Сон із тих, про які зазвичай не розповідають, бо теперішні жінки, особливо ті, що живуть у місті, повинні мати геть інші сни.
Потім Аделя витягнула з-під язика другий сон, і це був сон про її життя. Кімнатка в прибутковому будинку, з вікон якого не видно сонця, руки, потріскані від лугу, кохання, які не є коханнями, але вона все одно приймає їх, бо інших немає і не буде, і все це без нарікань, бо таке життя, і немає сенсу нарікати. І що далі вдивляєшся у той сон, то глибша безодня постає перед очима, і треба відступити, щоб не провалитися в цю чорноту із головою.
Ну, тож такими це були сни.
Вони разом ошпарили їх і заправили, засунули в піч та взялися до імпрегнації у ртуті, спирті та свяченій воді, а потім — за обвалювання в комашиному поросі. Може, вони виконали цей цикл шістсот тринадцять разів, а може, й ні. Нарешті Аделя відправила Толпі до своєї кімнатки та лягла поруч із ним. Бо він був такий втомлений.
Уранці він прокинувся від запаху ячмінної кави та свіжого хліба із товстим шаром масла. Аделя поставила тацю на маленький столик. Хлопець навіть гадки не мав, звідки вона могла взяти все це, бо таких смаколиків у будинку не було вже давно. Але він ні про що не питав.
Нога докучала йому вже менше, припухлість якимось дивом зійшла. Сніданок підкріпив його, хоча в кінцівках він усе ще відчував слабкість, але так часто буває після того, як гарячка відступає. Аделя, знову з дитячою усмішкою на обличчі, принесла миску теплої води та рум’янкове мило. Роздягнула Толпі догола і старанно вимила всього. Його худа мужність напружилася та затверділа, коли Аделя узяла її в руку; тоді виявилося, що мужність ця досить велика, і напевне більша, ніж тоді, коли Толпі робив це сам. Дівчина поцілувала її в самий кінчик. Рана на нозі все ще світила голим м’ясом, але, принаймні, припинила підтікати сукровицею та гноєм, а її пурпуровий відтінок зник майже безслідно.
