Снилася йому лампа-мелюзина в кабінеті Тифона, яка мала жіночі форми. У господаря насправді не було такої лампи, й Толпі добре про це знав, але уві сні це не мало жодного значення. У ту пізню годину ночі, коли засинають навіть нічні метелики, кажани та інші створіння, що мешкають у темряві, мелюзина розплющує дерев’яні повіки та сукаті вуста й кричить, безголосо кричить у темряву. Її груди набухають жаданням, наче молоком, пиптики виразно вимальовуються під різьбленою з кедрового дерева сукнею. Толпі цілує їх, покусує та смокче, бо знає, що під палітурою криється справжня жінка з крові та прагнень. Відчуває живе тепло, що пульсує крізь дерево.
Хлопець тягнеться рукою під сукню, яка прилягає до тіла так тісно, наче перекинута чашечка тюльпана, водить пальцями по литках, по тих м’якеньких ямочках під колінами, по стегнах і вище — а коли дістається, куди збирався дістатися, виявляється, що там нічого немає. Гладке, поліроване дерево. Нічого, ані скіпки. Лампа виявляється звичайною лампою і не несе на собі навіть сліду жіночості, а сама думка, що вона може ту мати, є не лише недоречною, але й нездоровою.
Але ж це саме такий сон.
Коли Толпі прокинувся в листопадовому передсвіті, то довго не міг знову заснути. Йому здавалося, що щось ходить і шкрябає стіни глибоко-глибоко під ним, що цей звук долинає з підземелля, скоріш відчутний, аніж чутний, немов усередині мурів бігають щури. Хлопець завмер, наче кролик, і сам себе переконував, що це йому лише здається, що все через те, що будинок великий та порожній і що неможливо з піддашшя чути бодай щось з підвалів. Так він собі говорив. А коли вже зморився від страху, то знову заснув.
Остаточно він прокинувся, лише коли ранок переливався в полудень. Янгол уже одерев’янів. Толпі вирвав у нього жменьку білого пір’я, а тоді вкинув тіло до великої печі в котельні, облив гасом і підпалив. У всьому будинку смерділо паленим пір’ям.
Того дня він уважно роздивився до себе в дзеркалі. Зі скляної поверхні на нього глянув похмурий юнак із запалими очима та легеньким пушком над верхньою губою і на щоках. Нагадував він паршивого кота. Якусь мить Толпі роздумував, а тоді пішов по мило, бритву та коробочку з косметикою Тифона.
Він вимив обличчя, навіть хлюпнув водою на волосся. Намилив і поголив щоки, порізавшись усього три рази. Підборіддя не голив, бо там нічого не росло. Почорнив вусики хною, але оскільки ті все ще здавалися надто світлими, то додав ще й крему для взуття. Тоді змастив волосся бріоліном — товстим шаром, бо волосся не хотіло прилизуватися, довелося використати майже всю коробочку. Смалець був би кращим, подумалося йому, хоча бріолін пахнув значно ліпше, трохи цукерково, тому те, чого він не використав, Толпі з’їв. У гардеробі знайшов сурдут приблизно свого розміру, хоча той і був дещо завеликий у плечах. Нарешті одягнув мелон, вилив на себе пів пляшки одеколону «Пшемиславка» та взяв тростину із кістяною головкою. Скорчив у дзеркалі обличчя куди суровіше, ніж мав спочатку.
Хто ж, як не я, подумав.
Вийшов надвір, аби пошукати слюсаря. Перехожі оминали Толпі або звертали на бічні вулички. Надутий, наче когут, він продефілював ринком і завернув на Рибну. Але слюсар з Рибної обізвав Толпі содомітом та підаром, не захотівши навіть чути про двері у підвал. Здивований Толпі мав намір по-панському огріти тростиною нахабного хама, але той схопив його за комір і викинув на вулицю.
Хлопець, як зумів, зібрав докупи рештки гідності, підняв мелон і обтрусив його від бруду. Довго ходив Старим Містом, шукаючи іншого слюсаря, але що далі від Ринку він відходив, поміж кострубаті кам’яниці, які дико, наче гриби на дереві, виростали одна на одній, то більшу нехіть читав на обличчях мешканців. Минав бабів, що порозсілися на ґанках, минав висхлих пияків із обличчями, мов загіпсованими алкоголем. Ті дивилися на нього із здивуванням або майже вороже. Впевненість Толпі випарувалася разом із запахом «Пшемиславки», й навіть зачорнений вус не допомагав. Якийсь хлопчак кинув у нього жменею болота, й хоча схибив, Толпі пришвидшив крок.
Так він дійшов мало не до єврейської частини міста, й тоді йому спав на думку Юдель Мінцель, якого звали Лобурем. Він, щоправда, був не слюсарем, а злодієм, але казали, що немає такого замка, якому Лобур не дав би ради. Проте майже одразу Толпі згадав, що по пиятиці Миші зачинили Лобура в мікві[61] для бідняків і підпалили, перевіряючи, чи й насправді той зуміє звільнитися. Не зумів. Толпі лише не пам’ятав, чи він згорів, чи вчадів, бо горілчані спомини розмивалися в його пам’яті.
