Що ж, не було на те ради. Бо Толпі чудово пам’ятав, як із бабунею Славунею якось задерся онук Гасюра. Налаяв її з п’яних очей, накричав соромницьких слів, таких, що жодній бабі не скажеш. А Славуня тоді його як схопила, як зідрала штани, як налупцювала по голій дулі! Й на тому не скінчилося, бо казали, що в молодого Гасюра начебто хвіст поросячий виріс. Цього Толпі вже не знав, бо і Гасюр нікому таким не хвалився, але його сестра саме так розповідала, а вона, напевне, добре знала. Тож Толпі не хотів Славуню дратувати, бо свинячий хвіст був йому не до вподоби, а до того ж потроху почало до нього доходити, як дурнувато та легковажно він себе з тим місяцем повів.
Отак воно й сталося, що похмурого жовтневого ранку вирушив Толпі до Любліна із кількома копійчинами у капшуку та із розбитим місяцем на спині.
На вокзал у Влодаві із скреготливим гуркотом вкотився оповитий клубами диму потяг, весь чорний від сажі; локомотив блискотів, мов натертий смальцем. Пасажирський вагон був лише один, потім ішло кілька товарних та два на вугілля.
У купе смерділо потом і цигарками. Вікна були зачинені, але попри це сажа вкривала все, як темна паста. Найзручніші дивани зайняли товстезні чолов’яги в капелюхах-казанках. Поводилися вони галасливо, пахли шкірою та горілкою; вже за першими їхніми словами Толпі зрозумів, що це багаті містяни, які повертаються з осіннього полювання. За ними дрімала пара євреїв у круглих окулярах на горбатих носах. Хлопець пройшов повз них і вмостився серед мовчазних робітників із грубо тесаними обличчями. Деякі з них мали на рукавах червоні хустки Робітничо-Селянського Колективу, тож Толпі не сідав надто близько до них, бо і ксьондз, і бабуня Славуня часто застерігали від комуністів.
Потяг свиснув і з перестуком покотився вперед. За вікном сіялася мжичка, було мало що видно, дерева і будинки ледь виринали з сірості, імлисті, немов намальовані аквареллю. У купе стало задушно, вікна запітніли. Робітники запалили цигарки, в Толпі стиснуло горлянку.
— Закуриш? — один із них, засмаглий ересківець, простягнув хлопцеві самокрутку.
— Та напевне, — Толпі випнув груди, запалив і захлинувся димом, але докурив, хоча в нього очі від сліз мало не повилазили.
— Запий, — робітник підсунув йому бляшану фляжку. Бімбер палив не лише горлянку та шлунок, але, схоже, і саму душу, відгонив димом. Хлопець знову закашлявся. — Як тебе звуть?
— Толпі.
— А мене Гавєр. До міста їдеш?
— Ага.
— Напевне, до Хелма, працювати в крейдяній копальні? Ну, то робота непроста, але добра, до гірників потрапиш. Хлопи з них зацні, а багато хто — на нашому боці.
— Ні, я до Любліна… Яна Азриеля Геспера, рабина, знайти тре’.
— А нащо тобі рабин? — вертикальні зморшки прорізали чоло Гавєра. — На послугах в обрізаного бути — це ж ганьба для вільної людини. Сам швидко в тому переконаєшся. Ворок крейди на спині миліший за панський батіг. А тим паче — за батіг жидівський.
— Я не на послуги. Місяць я розбив. А рабин Геспер начебто нові місяці виливає.
Гавєр та його компанія зареготали, блискаючи червоними хустками.
— І як саме ти його розбив? Не з пращі на горобців, га?
— Ні, — почервонів Толпі. — Я його возиком віз, бо в річці зловив, а чорт вистрибнув із дупла й візок мій перекинув.
— Ого! Непогана риба у твоїй річці водиться, Толпі, авжеж. Нема з чого, товариші, реготати: бачите, як глибоко засіли реакційні побрехеньки? — Гавєр потягнувся до фляжки. — Ми, Толпі, також до Любліна їдемо, тож поквапся до того свого рабина. Скоро євреям, попам, сільським знахаркам та іншим сіячам забобонів наші в потилиці стануть стріляти. Пам’ятай про це, Толпі. Добре, що ти на нас натрапив. Хильни ще.
І Толпі хильнув.
Потяг мчить, мчить, непомітно миготять село за селом, руді ліси, голі поля. Гавєр балакає та балакає: що ніяких чортів немає, бо їх попи на пострах простому люду вигадали; що Місяць — кам’яний, тож і розбитися не міг, і не з Бугу він встає, а навколо Землі крутиться, і це достеменно відомо, бо вже багато разів були на Місяці науковці з Ленінграду.
— Звідки? — запитує Толпі непритомно, світ танцює в нього перед очима та дивно розлазиться навсібіч.
З Ленінграду, із Совєцької Росії, відповідає Гавєр і розводить чарівні оповідки про великі та вічно зелені рівнини далеко-далеко на сході, де сонце ніколи не заходить, де робітничий люд колись перекував орала на мечі та побудував країну справедливості й достатку під червоним штандартом, без панів, жидів та попів. А Толпі мовчить, лише слухає Гавєра з роззявленим ротом — бо яка там Росія, кожен знає, що за Бугом нічого немає, тільки вітер та шувари, де лахуни гнізда в’ють, а далі світ закінчується, й навіть Бог там не ходить, бо — навіщо?
