— Так воно і в нас буде, — править своєї Гавєр, знову простягаючи Толпі фляжку. Тільки перший ковток і обпалив, тепер горілка приємно гріє та плюскотить десь у череві. — Так і в нас буде, причому — швидко. Почнемо з Любліна. Був колись у Любліні? Не був… Люблін — це перлина сходу, Люблін своїми вежами кидає виклик небу і, як Рим, на семи пагорбах стоїть. Люблін садами та парками оточений і трьома омивається річками. Люблін — це шістнадцять фабрик, а з кожної росте труба, вища за вежу собору. Наші вже чекають там, на залізниці і в броварні, та й на заводі літаків «Ансальдо» вже давно тривають страйки. Настав час припинити гратися у відмову від праці та постріляти всіх, хто живиться, наче гниди, кров’ю простої людини. Буржуїв, попів, старозаконників. Церкву зруйнуємо, синагогу спалимо, а на тому місці зведемо вокзал, і почнуть з’їжджатися туди диліжанси та автобуси з усього світу — це все наш Колектив добряче обміркував. А коли розтопчемо реакцію чоботом революції, коли кожен католик, жид, вірменин, євангелик та православний отримає кулю в мідний лоб, у сповнене отрути та ненависті серце, настане, нарешті, загальне щастя.
Толпі замислився, хто ж залишиться, щоб бути щасливим, якщо католики, жиди, вірмени, євангелісти та православні отримають по кулі, але думки його розбігалися від горілки. Тук-тук, тук-тук. Потяг співає на рейках, задуха така лагідна, добра і безпечна, в череві тепло, світ обертається достойно та поволі. Толпі заплющує очі, й тепер лише темрява клубочиться під повіками, ростуть з неї труби, великі, мов соборна вежа у Влодаві, і ригають сажею. Раптом усі ці труби із свистом рушають, ревуть, ревуть, наче великі корови, зі стукотом мчать рейками, а в печерах їхніх горлянок морок, морок та бруд. Толпі скручують корчі, на його губах— кисло-гіркий присмак блювотиння, віват, віват революція, чийсь сміх, чийсь регіт.
Темно.
Толпі вирішив, що він помер.
Коли він розплющив очі, то пожалкував, що не вмер насправді. У роті була пустеля, за очима — вогонь, а у вухах — свист локомотива. Подряпана стеля ходила ходором над його головою.
— Приходить до тями, лікарю. Комуніст приходить до тями, — сухий старечий голос зашкряботів десь неподалік.
— Кулю в лоба жидам та попам, — пробелькотів Толпі, шлунок його болісно стиснувся, й хлопець знову виблюнув.
— Ну, матінко Інтенебріє, принаймні він кожному хоче дати порівну, — чоловічий, доволі приємний тенор.
— Спаси нас Господи, лікарю! Мало того, що пияк і комуняка, так ще й блюзнір. Сестро Ремедіос, дисципліна. Ми виженемо з тебе, хлопче, всіх червоних чортів.
Із розколисаної сірості виринула величезна, наче гора, черниця з великими мавпячими губами та спокійно тричі хльоснула Толпі по обличчю вербовою різкою. Хлопець миттєво протверезився.
— В ім’я Отця… і Сина… і Святого Духа!.. — Толпі крізь сльози помітив другу черницю, висушену від старості: ця з кожним ударом різки іржала, як кобила.
— Матінко Інтенебріє, це не здається мені необхідним…
— Прошу лікувати тіло, лікарю, а лікування духу залиште фахівцям.
— Де я? — запитав Толпі непритомно.
Опинився він у великому приміщенні з високою стелею. Від стін відставали бридкі шпалери, а заґратоване віконце виходило на темне подвір’я. Сам Толпі лежав у піжамі на накрохмаленій до жорсткості постільній. Біля нього стояли обидві черниці: велика та мала, а ще лисий лікар-черевань із тонкими вусиками.
— У Будинку святого Обскурата, — відповів лікар, знімаючи з Толпі сорочку та болісно постукуючи його між лопатками.
— Для зіпсутих хлопців, — заскреготіла матінка Інтенебрія. — Ми вас тут виправляємо. Як годинники. Маєш якесь ім’я?
— Толпі.
— Толпі — і що?
— Ну… Толпі.
— Сухот, вважаю, немає, — заявив лікар. — Тебе вчора пізно ввечері приніс пан Тифон Ґорґонович. Робітники споїли тебе в потязі та залишили самого на вокзалі. Пан Тифон їхав із вами від Влодави. Я ще поміряю тобі тиск, і можеш іти на сніданок. Отут твій костюм.
— А де моє старе вбрання? І клунок? — Толпі нервово роззирнувся.
— Підуть у піч. Смерділи хлівом. І гріхом, — Матінка Інтенебрія шморгнула носом.
— Мені потрібен мій клунок! Там були рештки місяця!
Лікар з матінкою Інтенебрією перезирнулися. Опасиста сестра Ремедіос байдуже дивилася в далечінь, немов її думки не перетиналися із реальністю.
— Якого місяця, Толпі? — запитав лікар.
— Того, що його чорт розбив. Залишився від нього сірий порох, і бабуня Славуня наказала мені їхати до Любліна, щоб знайти Яна Геспера, який виллє новий.
Тиша. Великі краплі осіннього дощу барабанять у скло.
— Бачите, матінко, це ніякий не комуніст. Це просто бідолашний хлопець.
Стара черниця нічого не сказала, лише стиснула вузькі уста в горизонтальну риску: ніби хто їй по обличчю ножем провів.
