Сестра Ремедіос мовчки провела Толпі в їдальню в сутеренії[25]. Крізь прямокутні підвальні віконця вливалося мляве світло, освітлюючи купку хлопців, які навминали рідкий журек. На всіх була однакова форма, волосся стрижене «під горщик», мов у середньовічних зброєносців, злякані погляди. Журек, хоча й без смаку, був теплим, і Толпі відразу зробилося добре в животі. Він їв, ні на кого не звертаючи уваги.
— Ти комуніст? — раптом запитав його товстий, схожий на підсвинка хлопець, що сидів навпроти.
— Ні, — відповів Толпі, ковтаючи картоплю.
— Брешеш. Я комуністів ненавиджу. Я тебе вб’ю.
Журек раптом ліг у Толпі в шлунку каменюкою, бо хлопець був великим і, здається, старшим.
Після сніданку прийшла молода вродлива черниця із світлим личком і забрала підопічних до майстерень, де під наглядом майстра вони збивали з дощок дивні малі будиночки без стін.
— А що ми робимо? — запитав Толпі миршавого рудька без переднього зуба, який сидів ближче за інших.
— Ти жартуєш? Насправді не тямиш, що воно таке? Це годівничка.
— Годівничка?
— Ну, для птахів. Взимку сиплемо туди зерно, а пташки прилітають й підхарчовуються ним.
Толпі із розумінням кивнув.
— А ви в них стріляєте?
— Ти що, без клепки в голові? Навіщо б то?
— Ну, як на передновку в селі був голод, то ми з батьком ставили пастки на мандрівних голубів. Вони доволі смачні.
— Дивний ти. Ми годуємо птахів, бо ті голодні. Так каже сестра Розина, та, що нас сюди привела. Ми тут не голодуємо, тому й ти не будеш. Завжди є щось, щоб поїсти, а взимку — тепло.
Толпі ніяк не міг уторопати, чому він має перейматися пташиним голодом — бо птахи, видзьобуючи зерно та роблячи шкоду в саду, не переймалися, що у Толпі стане бурчати в животі.
— Мене звуть Яремка, — озвався рудько. — А тебе як?
— Толпі.
— Ходиш до дівок?
Толпі здивувався з того запитання настільки, що вдарив себе по нігтю молотком і відчув, як то блідне, то червоніє.
— Ні, — пробурчав він.
— Усі комуністи ходять до дівок. — Яремка, схоже, був розчарований.
— Я не комуніст.
— Мій татко — не комуніст, а теж ходить до дівок, — малий хлопець за сусіднім столом гордовито випнув худі груди.
— Ти, Збиньо, дурніший за халяву чобота, — Яремка спокійно взявся за пиляння дошки, а тоді пошепки додав: — У Змієградді є бордель. Одного разу я був туди пішов, але мене випровадили звідти. Я казав, що в мене є гроші, і вони таки насправді були, бо я місяць на колії працював, вантажником, а він мовчки мене за шию схопив та головою в канаву кинув. Повертайся, каже, як у тебе вуса засіються. А чи я винен, що рудий, і вусів мені не знати, бо так уже воно в рудих ведеться, що вуса в них рости не бажають. Ну хіба я винен?
Толпі примирливо визнав, що ні в чому Яремка не винен, а найменше в тому, що в нього вуса не хотять пробиватися.
— Ну, — втішився рудий та присунувся ближче до Толпі, — як ми звідси вийдемо, я тебе туди поведу. Але треба ще кілька рочків зачекати, бо втікати звідси страшно…
— Як це? А ми не можемо просто взяти і вийти?
Яремка спочатку ніби не зрозумів, а потім почав сміятися, все голосніше та голосніше.
— Ти, здається, Толпі, і справді з дуба впав. Звідси не виходять. Хіба що в тебе борода виросте, і тоді черниці відчинять двері. Або коли помреш. Я тут, напевне, до самої старості буду, бо в рудих борода не росте…
— А… але я не можу так довго чекати! — Толпі аж заціпило. — Я повинен знайти рабина Геспера.
— Ох і дурнуватий ти, друже, дурнуватий, хоча й комуніст. Ти бачив сестру Ремедіос? Велика, наче шафа, губи обвислі й ніколи й слова не промовить.
— Та бачив, — на саму згадку про неї в Толпі запекла червона смуга поперек обличчя. — На власній шкірі пізнав.
Яремка гірко розсміявся.
— У сестри Ремедіос рука швидка та важка, а під сутаною вона завжди носить кілька вербових різок. Матінка Інтенебрія вказує їй, кого треба бити, і вона б’є, йой, як б’є. А обличчя в неї — як із каменю, і старші хлопці казали, що вона — оживлений труп і спить у труні. Начебто приїхала вона аж з Колумбії, тому не говорить ані слова польською. Це в Америці, люди там живуть із мавпами як чоловік із дружиною, а діти народжуються із хвостами, немов свині.
— Бе-е-е.
