Гепнувся на землю, наче лантух з картоплею, й лежав би отак і далі з носом у пилюці, якби Яремка із шорсткою доброзичливістю не потягнув його вгору. Напівпритомні від болю, голоду та втоми, вони ледь допленталися до майстерні в сутеренах.
День минув у фізичній праці, молитвах та уроках. Сонька Хелпа із перев’язаною головою та рукою на черезплічнику напускав на мордяку нещасний вираз. Промінилася ця мордяка, лише коли дивився на напухлі, побиті пики Яремки та Толпі. Останній отримав різками лише раз, коли під час навчання почав куняти із носом у каламарі.
У передновку Толпі часто ходив голодним, бо якщо влітку розливався Буг і затоплював поля, картопля гнила й не було потім що їсти — але ніколи раніше він не кидався на їжу так, як на ненамащену кашу того вечора. Матінка Інтенебрія вирішила було всипати йому кілька різок за нестриманість за столом, але сестра Розина вступилася за хлопця. Начальниця щось забуркотіла собі під ніс, проте відступила; молода черниця підморгнула Толпі, від чого лице хлопця спалахнуло рум’янцем. Яремка опустив свій довгий ніс у тарілку, дурнувато хихотячи, а Сонько Хелпа впустив ложку та роззявив жирну пащеку, ставши схожим на сестру Ремедіос; на його язиці та між зубами було видно крупинки каші.
Коли ранні осінні сутінки опустилися на світ, сестра Розина знову прикрила хлопців ковдрами по самісінькі вуха. Насамкінець підійшла до Толпі. Світло ручної лампи блимало, відбиваючись в її глибоких очах, тіні повзали по обличчю. Кутики її губ легенько тремтіли, коли вона торкнулася лиця хлопця сухими від мила пальцями. Серце у худих грудях Толпі застукотіло. Лоскітливе тремтіння народилося десь поблизу поперека і розлилося по всьому тілу, коли сестра Розина поцілувала його у кінчик замурзаного чорнилом носа, вкусила за вухо та прошепотіла:
— Ти ідеш зі мною.
Відчуваючи встромлені у спину погляди решти хлопців, Толпі в самій піжамі вийшов з кімнати попід руку з крутостегною сестрою Розиною.
Дім потроху занурювався у сон, лише шашіль хрупотіла в старих панелях та постогнували під ногами мостини. Хисткі тіні ховалися від світла олійної лампи сестри Розини в найдальші закамарки та мишачі нори. Черниця вела Толпі темними сходами, пнучись скрипучими сходинками дедалі вище. Сходова кліть нагадувала широкий квадратний димар, ліворуч здіймалася стіна, а праворуч, відразу за старезними поручнями, зяяла чорна діра. Кудлата ніч, яка в ній дрімала, ворушилася крізь сон.
Сестра Розина штовхнула рипучі двері — вони опинилися в бібліотеці. У повітрі висів запах пилу, старого паперу — і старого мила. Смуги світла танцювали стелею — вікно виходило на вулицю, якою ще котилися дрожки.
Черниця поставила лампу на стіл та висунула з-за нього балію, повну мильної води. Всілася на підвіконня, ніби мимохіть підтягуючи сутану все вище та вище.
— Я подобаюся тобі, Толпі? — замуркотіла, трохи мружачи ліве око та посміхаючись на диво хижо, зголодніло. Зуби в неї були дуже білі, а ноги — золотисті та гладенькі. Толпі проковтнув слину та дурнувато кивнув, хоча те, як випинався перед його штанів, говорило само за себе.
— То помийся, мій комуністе. Хочу на тебе подивитися, — прошепотіла сестра Розина.
Толпі незграбно виліз із сорочки — ґудзики не хотіли розстібатися, пальці не слухалися, а горлянка пересохла на попіл. Для сестри Розини він міг бути навіть комуністом, міг бути ким завгодно, ким тільки вона забажала б. Черниця підсмикнула край сутани ще вище, аж до стегна. Погляд Толпі хтиво помандрував до тінистої долини її пахвини — у сестри під сутаною не було нічого, геть нічого…
І тоді голову Толпі прохромила, наче шпилька, неспокійна думка.
— Але ж це гріх, — простогнав він, мнучи в долонях сорочку. — І я не хочу закінчити, як Фелек.
— Який такий Фелек? — сестра Розина насупила брови та припинила підтягати сутану.
— Ну… Фелек Маколонгва. Ви його любили, він хотів із вами втекти, а потім сестра Ремедіос скрутила йому в’язи, й по ньому повзали мухи, — Толпі почав відступати. — Хлопці казали.
— Що ти верзеш? Тобі наговорили якусь дурню, ніколи тут жодного Фелека не було! — сестра спустила ноги на підлогу, блиск вогнів від дрожок промайнув її обличчям.
Жадання вже цілком відхлинуло від стегон Толпі, а замість нього прийшов страх, бо з часу пригод із чортом Сірничком та комуністом Гавєром розмови із дивними незнайомцями закінчувалися для нього доволі кепсько. Тож він зірвався з місця та кинувся до виходу, боляче вдарившись об стіл стегном. Олійна лампа затанцювала на стільниці й упала на підлогу, розбившись, бляшане денце відпало. Вогонь запалав відразу, старе дерево та папери вмить зайнялися, але Толпі, все ще із сорочкою в руці, вже мчав униз, перестрибуючи через кілька сходинок.
— Пожежа! — волав він. — Поже-ежа-а-а!
Сестра Розина також щось кричала за його спиною, в її голосі чулося хвилювання. Толпі тікав не озираючись. Ноги самі несли його.
