Велику залу під увігнутою стелею наповнювали п’янка задуха, цигарковий дим, хихотіння-сміхотіння та крики, музúка за фортепіано біля сцени раз у раз глитав із пляшки та награвав однією рукою безтямні імпровізації,
— Вітаю панство, — поряд із Яном Геспером раптом виріс такий собі пікколо — може, рочків дванадцяти, із волоссям прилизаним та блискотливим від брильянтину. — Прошу дозволу взяти у панів пальта та капелюхи.
— О, дивіться, дивіться, яка солодка жабка! — крикнула одна з танцюристок, зіскочила зі столу та, похитуючись, підбігла до Сірничка. Була вона п’яненька, із розмазаним макіяжем та щоками, що палали від задухи та алкоголю. — Ти знаєш які-небудь фокуси, жабко?
— Жабко? Жабко?! — закричав Сірничок. — От я дам тобі жабку! Зараз я покажу тобі фокуси!!! Я — чорт, чорт шляхетного роду, осьо мої роги, ось тут! Тримай при собі свої лапи, бо як буцну!
— Фу-фу! — танцюристка раптом скривилася, затуляючи долонями рота. — Воно говорить! Жахливо!
Постріл з «люгера» утяв увесь рейвах, ніби ножем. Зі стелі посипався тиньк, фортепьяніст здригнувся так, що аж бахнув по клавішах, пікколо чкурнув кудись у куток, одна із танцюристок упала зі столу, гола жінка, побачивши чужинців, зашарілася, джентльмени раптом почали поправляти волосся, краватки та метелики, а схожий на бугая вусань широко розвів руки, показавши темні плями під пахвами, і вигукнув:
— Ясю! Ясюню! Я знав, що ти врешті-решт сюди завітаєш!
—
А вусань-велетень на ті слова посірів та гепнувся на стілець.
— Не вірю. Не вірю, Ясю, не вірю — і квит. Як, хай йому біс, можна розбити місяць?! А бодай мене миші з’їли! Розбити — ще нехай, але щоб зробили це двоє таких сіромах… Вибач мені, любий Ясю, але для цього моїх мізків замало, — Тифон Ґорґонович сильніше натиснув на педаль газу вишневого «мерседеса» 260 D[28] та перемкнув передачу, коли двигун загарчав у темряві, а машина набрала швидкості. Могутній чоловік витер великі краплі поту з червоного обличчя, його погляд був трохи розфокусований.
— Ніякі ми вам не сіромахи! — обурився Сірничок на задньому сидінні. — Я — чорт шляхетного…
— Стули писок, — різко урвав його Тифон.
Автомобіль мчав широким бульваром Краківського передмістя. Кольорові палаци з високими вікнами спали глибоким сном, а за тими вікнами — лише темрява: година була така пізня, що аж рання — та година, коли сни ходять головами найглибші та найхолодніші. Ліхтарі у формі дерев відкидали на бруківку різнокольорові відблиски крізь барвисті скельця, сріблясте куте листя холодно світилося. Толпі на шкіряному сидінні позаду поглинав цю розкіш і по вуха тонув у ній. Навіть пекуча рана на щоці особливо йому не докучала.
Він вслухався у перемінний ґелґотливий рик двигуна, глибоко в ніздрі втягував запах шкіри, тавоту і тютюну, і йому здавалося, що все навколо нереальне, наче він завис уві сні. Прокручував у голові сцени останньої години. Ось Ян Азриель Геспер хапає величезного Тифона за комір і тягне його крутими сходами вниз до підвалу — холодного, але сухого. Скляні реторти, погасле горно, трапецієвидний столик, кілька запилених книжок. Старий рабин витягає з однієї з них пожовклий папірець, змережений кривими павучими літерами, і читає вголос слова, що звучать грізно й таємниче:
— Та кажи ти по-людському, — гарикає Тифон.
— Зоряного блиску склянка, — читає Геспер поволі, гордовито, немов веде літанію, — дівоча кров Панни Славетної, пучка снів світлих та снів темних пучка, алкоголю найчистішого гранів сім руських бочок, пилку з крилець нічних метеликів гарнець, ртуті галонів — три, води, трикратно свяченої — жбан, перо янгольське. Оцього нам треба, щоб витопити новий місяць.
Тифон вибухає божевільним сміхом.
