— Ну то готуймо, Ясю, душу для гайворонів, ще й солі та перцю візьмемо, щоб ми їм краще смакували. Ртуть знайдеться, алкоголю в мене не бракує, дівицю роздівичимо, а свяченою водою розживемося у братів святого Домініка. Але, Богом немилосердним присягаюся, де я тобі знайду нічних метеликів, де візьму тих снів, як видеру перо з янгольської дупи? Ну як?
— Готуй автомобіль! — Геспер на це. — Поїдемо за метеликами. Вулиця Горішня Панни Марії. Хутенько!
Толпі пам’ятав своє здивування, коли побачив лискучого «мерседеса», що причаївся у темряві під повіткою на подвір’ї, й гарчання двигуна, коли вони викотилися на Золоту. Товстун Тифон комизився, що Геспер не дає йому часу, аби вскочити у пальто та штани, і що він пожмакає свій новий смокінг; стулив рота, коли старий рабин обізвав його на їдиші.
Усе це ще раз пронеслося в голові Толпі, коли автомобіль мчав його нічним Любліном.
Тифон різко завернув ліворуч, у бічний завулок, потім праворуч, зад машини повело, світло фар лизнуло стінки будинків, і «мерседес» виїхав на вулицю, що вела униз, майже паралельно Краківському передмістю. Там стояли два білі костьоли, і хлопцеві стало моторошно: ця дорога вела до Будинку святого Обскуранта, й на мить Толпі подумав, що Тифон із Геспером хочуть відвезти його назад до черниць, до сестри Ремедіос із розбитою головою та до матінки Інтенебрії, що запихала собі хробаків до рота.
Униз і вниз, що далі від Краківського передмістя, то будинки стають бридкішими, брами — темнішими, а навколо дедалі більше згущується сірість. Якоїсь миті Тифон виїхав на темну вуличку ліворуч і різко загальмував. Сірничок розквасив собі носа об важіль передач.
— Горішня Панни Марії, — буркнув Тифон Ґорґонович. — І що тепер?
Старий вийшов, прочесав поглядом дахи, комини та вежі в чорній ущелині завулка. Горішня Панни Марії не мала ліхтарів, тут залягала суцільна темрява, і лише смуга світла з головної вулиці доходила сюди та сягала місця, де закінчувалася бруківка й починалися широкі сходи, що вели донизу. Нижче була тільки розтоптана багнюка. Четверо дверей легенько стукнули, а Геспер повів усіх сходами, за сяйво ліхтаря.
На відкритому подвір’ї ліворуч із землі підіймався низький світлий барак. Віконниці — замкнені, з них злущилася фарба — здається, темно-зелена, але в темряві важко сказати напевно. На пласкому даху росла бліда береза, один із коренів звішувався на ринву, шурхотіло листя. Ян Азриель Геспер загрюкав у двері, обвішані кольоровими стрічками та дерев’яними калатальцями.
Толпі із тремтячим серцем дивився на золотий проблиск, який витікав крізь шпарини віконниць і потроху повз у їхній бік. Нарешті сяйво вилилося за поріг, клацнули замки й двері відчинилися.
— Привіт, Азриелю.
— Привіт, Зорянице Серпнева. Я прийшов просити у тебе нічних метеликів.
У дверях стояла жінка в мусліновому халаті, не молода і не стара, із волоссям, мов золото, що спадало нижче пояса; світло ліхтаря, здавалося, губиться, розчиняючись у ньому. Була в ній якась тиха врода, а рухалася вона поволі, з гідністю.
Усередині панував холод, вогонь у коминку погас, у напівмороці стояли кілька різномастих крісел, стільців та круглих столиків, підлога була засипана очеретом, а брунатний корінь протикав стелю і звисав до самої землі; менші, схожі на нитки корінці звішувалися, як сплячі змії, як сиве відьмине волосся. Тут пахло трохи спеціями, а трохи солодощами, наче щойно спечений пиріг.
— Ти знову створюєш місяць, еге ж?
— Але цього разу — не для забавки. Справжній місяць було розбито, і Суддьокрук важить на моє життя.
— Не треба було із ним підписувати угоди, Азриелю. Знання? І навіщо тобі тепер його воронове знання?
Ян Азриель Геспер мовчав.
— Скільки тобі потрібно тих метеликів?
— Цілий гарнець.
— Багато.
— У пам’ять про давні часи, Зорянице… — почав було Геспер, але жінка поклала йому на вуста свій довгий палець. Шкіра в неї також була золотистою.
— Це було під іншим місяцем, Азриелю. Але розуміючи, що відбувається там, що ти просиш; мені було б тебе шкода.
Зоряниця Серпнева відійшла вглиб кімнати, і тільки тепер Толпі помітив дерев’яний шинквас. На полицях попід потрісканою стіною стояли темні пляшечки та банки з овочевими соусами та всіляким зіллям.
— Що це за місце, прошу пані? — насмілився він озватися; його голос раптом видався йому ламким та скрипучим.
— Моя чайна. Три місяці, — Зоряниця Серпнева усміхнулася, запалюючи велику гасову лампу без ковпака. — Хлопці зустрічаються тут із дівчатами, щоб над паруючими філіжанками пізнавати дотики своїх рук та шепотіти уривчасті фрази. Тебе тут раді бачити, за умови, що надалі ти залишатимеш свого чорта в передпокої, разом із парасолькою та пальтом. Потім завжди зможеш його забрати, якщо тобі із ним добре, але сюди не можна приносити власних демонів.
Сірничок скулився на вичовганому порозі: маленький і раптом якийсь ніби покорчений. Навіть — о диво! — не скандалив, хоча присутність Зоряниці вочевидь йому не подобалася.
