Жінка посадовила Яна Азриеля та Тифона в глибокі крісла під вікном, для Толпі присунула низеньку табуретку, а сама всілася на плетеному стільці й підкрутила ґніт. Полум’я шугнуло вгору, зазміїлися пасма диму, відблиск вогню затремтів на обличчях. Волосся Зоряниці мінилося всіма кольорами літнього вечора: золотом, пурпуром, ясною зеленню. І тоді розпочався танець.
Здавалося, вони виникали нізвідки, відділялися від меблів та стін, вилітали з коріння берези, з-під чорної стелі, із м’яким потріскуванням билися об стіни, фіранки та щоки, залишаючи на шкірі пастельні смуги. Усе більше і більше, брунатні, попелясті, руді та білі, великі, як долоня, та малі, наче ніготь, нічні та сутінкові, із сном та ніччю, заплутаними поміж крильцями. У кімнаті настала серпнева ніч, світла та сповнена руху, і всі відчули себе дивним чином збудженими, незважаючи на пізню пору: метелики принесли із собою одну з тих ночей, коли неможливо спати.
Зашкварчало, а полум’я метнулося вгору, коли тіло першого метелика почорніло й обвуглилося у вогні. Тільце впало на стіл та частково розсипалося в порох. Усе ще видно було напружені ніжки та жилки одного крильця: пряму чорну риску.
Інші ніби лише чекали на цей знак. Влітали у тремтливе полум’я поодинці або по двоє чи троє. Деякі — такі малі та швидкі, що ніби аж нематеріальні, — не залишали навіть пилинки попелу, лише сіра імла здіймалася до стелі. Інші тягли за собою смужки диму і падали на землю за кілька кроків, як шматочки палаючого паперу, ще інші догоряли на столі, досі махаючи лапками, надпаленими крильцями або вусиками. У повітрі повис солодкавий, важкий димний запах, схожий на запах церковного кадила.
Толпі з переляком і захватом вдивлявся у містерію смерті, а купи попелу на столі та навколо нього росли мірою того, як нічні метелики із радістю кидалися у вогонь. Аж нарешті Зоряниця Серпнева сказала: «Годі» і прикрутила ґніт. Опустилася темрява, перед очима у Толпі затанцювали зелені кола. Вцілілі метелики ще якусь мить пурхали по кімнаті, поки нарешті й вони вгомонилися, було чути лише важкий, хриплий подих Тифона. Крізь шпарини віконниць лився сірий, імлистий досвітній відблиск.
Рабин та Ґорґонович тремтячими руками згорнули сірий попіл зі столу та підлоги до принесеної Зоряницею глиняної урни, набожно та мовчки, наче збирали якісь реліквії.
— Дякую, Зорянице, — старий рабин поцілував руку жінки.
— Аби тобі вдалося, Азриелю. Аби.
Толпі та Сірничок низько вклонилися, а Тифон із дивним та дещо несміливим захопленням залишив поцілунок на зап’ястку жінки.
Надворі Люблін сірів.
Їх очікували, обсіли все подвір’я, всю машину. Вони втрьох ледве визирнули з чайної, як птахи впали з дахів, наче чорні блискавки,
Ян Азриель Геспер із гуркотом зачиняє двері до пекла. Розлючені дзьоби стукотять по той бік.
— Жерррти! Жерррти!
Серця калатали в горлянці, коли вони всі зібралися під корінням берези. Зоряниця витерла Толпі зі скроні кров — дзьоб гайворона мало не вибив йому око, і тільки зараз хлопець відчув біль. Рана на щоці також відізвалася болем.
— Сучі сини, — прохрипів Тифон. Під пахвою просякнутого потом смокінга він стискав урну із метеликовим порохом. — Матінкою своєю присягаюся, бісові діти нас мало на шмаття не подерли! Не можуть нас чіпати, ми, трясця, маємо імунітет!
— Нас не можуть, — пробурмотів Геспер. — І вони нас не торкнулися. Але хлопця можуть, і будь-кого, хто тепер викаже нам зичливість.
— Азррра-ель! Азррра-ель! — закаркали гайворони назовні. — Жерррти! Жерррти! Тиф-фон! Жерррти!
— Та ось вам! У дупу себе дзьобайте! — Тифон показав дверям середній палець, а в Толпі крижана долоня стиснула шлунок, коли він почув:
— Толлл-пі! Толлл-пі! Жерррти!
Ян Азриель Геспер похмуро зареготав і знову сів у крісло. Обмацав кишені піджака в пошуках люльки. Знайшов, але не мав тютюну.
— Боюся, що я накликав біду і на тебе, Зорянице. Вибач.
— Суддьокрук мене не торкнеться. Не насмілиться. Але — оберігай хлопця.
— Ну, це нескладно. Схоже, що ми в тебе застрягли. Птахи не відступляться, не полетять від дверей, доки не минуть два тижні від того часу, як розбився місяць. Опісля Суддьокрук забере душу Тифона вкупі з моєю, а хлопцеві дасть спокій і дозволить йому повернутися додому. Кінець цієї чарівної казки.
— Є інший шлях, — урвала його Зоряниця Серпнева.
