— Та що ви всі останнім часом із тим характером? Вчора Марія, сьогодні — ти.
— Ну, вона також має характер.
— Мати вона його має, напевне.
— Ну, та твоя Марія підійшла б. Воно як на неї шито. Шкода, що вона вже пані Размусова. Розлученка? Удова?
Ян Азриель Геспер припинив соватися в кріслі. Склав долоні пірамідкою на висоті обличчя, постукав себе по орлиному носі, а широка посмішка потроху розтягла його запалі щоки.
— Ти геній, золотий мій.
— Ясю, ти ж не маєш на думці того, що ти, як мені здається, на думці маєш?
— Марія просто вирішила, що в певному віці «Размусова» сприймається набагато краще, ніж «Размусівна». Немає й ніколи не було пана Размуса, Тифоне, мій ти пречудовий хлопе!
— О ні! На мене не розраховуй! Сам собі ту кров здобувай, але, чорною бородою Вельзевула присягаюся, мене в це не вплутуй! Ти ж не вважаєш, що я можу це… це бабище… — Тифон зробив непристойний рух стегнами. — Та про що ми, зрештою, говоримо, невже ти вважаєш, що вона отак просто дозволить мені проштрикнути оту свою засохлу цноту, яку вона стерегла більше пів століття!
— Ти ж знаєш способи.
— Знаю, але ж, хай йому грець, не для панни уславленої!
—
Старий бігав кімнатою, кричав, розмахуючи руками та шарпаючи себе за бороду, мов пророк зі Старого Заповіту, а Тифон тим часом втискався у крісло і робився дедалі меншим.
— Та не сердься ти так, Ясю, — писнув вусань. — Випий ліпше ще одну склянку. Ну ж бо, випий.
Толпі вже деякий час не звертав уваги на розмову чоловіків. Від цілоденної мандрівки міськими підземеллями в нього боліли ноги, а сон склеплював повіки. До того ж він досі відчував пальці Аделі, занурені в його чуприну, і від цього спомину на його карку їжачилося волосся; також стало зрозумілим, що ані Геспер, ані Ґорґонович не мають наміру частувати його коньяком. Тож він потихеньку вийшов з кабінету — може, коли чоловіки почали обговорювати дівоцтво пані Марії, а може, й трохи раніше. Кам’яниця тонула у мороці, лише світло ліхтарів знадвору впиналося медовими клинами у стіни та стелю.
У своїй кімнатці він, навіть не роздягаючись і не роззуваючись, впав на ліжко. Було тихо-тихенько, лише вітер свистів між дахами. Нещільне вікно хибалося від протягів. Ніч. Толпі водив поглядом по синьому прямокутнику вікна, по темній стелі. Сон не хотів приходити, думки проносилися в голові так швидко, що хлопець не міг надовго затримати ані одну з них — щоб бодай споглянути на неї та зрозуміти, про що ж вона.
Він різко сів на краєчку ліжка, потягнувся до глиняної миски з водою. Аделя, напевне, принесла її ввечері, нещодавно. Він провів пальцями по вінцях миски та по її боці, наче шукаючи тепла руки дівчини. Банти, панчохи, запах парфумів, який відчувався у коридорах та на сходах, — Аделя поставала перед очима Толпі немов жива. Аделя. Аделя. Шепочучи її ім’я як мантру, він нервово роздягнувся та голий влігся на шорсткій ковдрі.
І тоді Аделя прийшла до нього, прийшла у мереживах, стрічках і бантах, у червоному і чорному, муркотячи та вигинаючись, неначе кицька. Аделя. Толпі відчував себе вже не хлопцем, а чоловіком, сильним, як тверда — до болю — ерекція. Аделя, наче збиткуючись з нього, скидала із себе одяг поволі, розв’язувала стрічку за стрічкою. Її темний силует виразно вимальовувався на синьому тлі вікна. А потім, зовсім гола, вона швидко та різко накинулася на Толпі, до втрати дихання в грудях, заплутуючись пальцями в його кудлатому волоссі. А коли густа розкіш от-от мала з нього вистрелити, волосся Аделі несподівано скрутилися у важкі пружинисті локони, а її форми зробилися дозрілішими та пишнішими, і це була вже не Аделя, а Мадам Айша Ядіш Шоша.
— Толпі, — видихнула Мадам і до крові вкусила його за нижню губу. — Ох, мій Толпі!
Пізніше він довго вдивлявся у ніч, а темрява все ще пульсувала в нього перед очима, поки дихання потроху вирівнювалося. Він обережно гладив холодне тіло Мадам і втулявся у стіну, аби дати їй місце біля себе. Волосся жінки пахло ваніллю.
— Пам’ятай про місяць для мене, — прошепотіла вона, пестячи вухо хлопця, наче пелюстку троянди.
Ну, Толпі й кивнув. Бо відчував же себе чоловіком, а чоловіки в такий момент не дискутують.
