Толпі стоїть та прислухається, але відповідає йому лише тиша. Але це не мертва тиша могили, а спокійна, землиста тиша підвалу.
За вечерею він ні з ким не розмовляв про крейдяне підземелля. Зрештою тут, в їдальні на другому поверсі, вся ця ескапада здавалася йому дитинною, а крім того, на Толпі ніхто не звертав ані найменшої уваги, навіть Сірничок.
— …я все можу зрозуміти, пані Маріє, насправді все, — Ян Азриель завзято жестикулював виделкою та ножем. — Але, бородами пророків клянуся, тези Сеттембріні — це одні з найкращих фрагментів книжки, і саме вони найбільшою мірою свідчать про її силу[29]!
— Сеттембріні — це пух, кульбаба, кольоровий блазень, — пані Марія Размус наштрикнула на срібну виделку шматок яловичини, яка стікала густим гуляшовим соусом. — У Сеттембріні немає ані крихти правдивості. Немає характеру. Якби диявол ходив власною особою світом, то він був би саме таким: кольоровим, дуркуватим та лякливим. А скільки при цьому слів на язиці, скільки паперових ідеалів у серці! Бачте-но, пане Яне, диявол — це інтелектуал, це гладко поголений денді, інколи, можливо, митець. А Бог? Бог зійшов на землю, зробився теслею, покохав і помер. Ви можете уявити собі диявола теслею? Він би боявся поранитися скіпкою.
Рабин шарпнув себе за коротку борідку.
— Тільки не кажіть мені, що той інквізитор, Нафта, рацію має!
— Я не отримала дару всезнання, — відповіла пані Размус, — і не мені судити про те, хто має рацію. Але у Нафти є характер.
— Вистрілити собі в голову — це ніякий не вияв характеру!
— Але ним, напевне, не є і стріляння вгору під час двобою, — пані Размус допила коньяк. — Чи не так, пане Тифоне?
— Так-так, авжеж, — швидко погодився Ґорґонович, який читав лише французькі порнографічні романи та розумів із розмови не більше Толпі — тобто нічого. — Ще коньяку?
Цього вечора Ян Азриель над кожним ліжком розвісив ловців сну. Ловці нагадували павучі сіті з тонких сріблястих ниток, із блакитною пір’їною зимородку, вплетеною в центр кожного з них, та з трьома планочками із написаними на них гебрейським письмом іменами архангелів, планочками, що звисали з ловця. Бо з янголів лише найближчі до Бога пізнали мистецтво ткання снів з думок та відчуттів. Так говорив Геспер. Рафаель тче сни із солодким смаком світла, що пахнуть спасінням та небом і повільно розпорошуються в золоті ранку, а по пробудженню люди в них ходять часто навіть до полудня; такі сни часто бувають у дітей. Видіння Мікаеля — чорні та задушливі, сповнені крові та поту, вони про вбивства або про те, як бути вбитим, про падіння з високості або про втечу, під час якої ноги стають немов кам’яні. Останній, Габріель, посилає сплутані та складні видіння про літання або про близькість іншої людини, липкі сни чоловікам та вологі сни жінкам; начебто колись давно одна молода єврейка після такого сну завагітніла і народила Бога. Нібито були раніше й інші архангели, але вони повмирали, і сьогодні вже ніхто не пам’ятає, які вони сплітали марення. Але точно, що люди нині вже не бачать таких снів і навіть не можуть собі їх уявити.
— А навіщо пір’їна? — питає Толпі, від коньяку сонна імла бродить в його голові.
— Пір’їна притягує сни, — пояснює Геспер. — Бо архангели мають і важливіші справи, ніж ті, щоб посилати нічні марення в голову кожній людині окремо. Просто пускають їх з неба, як мильні бульбашки. А ті сни пливуть собі світом та інколи потрапляють до людей, що сплять, а інколи — ні, і тоді на світанку вони лопаються. Тому декому сниться більше снів за одну ніч, часто вони бувають від різних архангелів і дивним чином сплітаються, а іншим взагалі нічого не сниться.
Толпі не питає вже ні про що, лише лягає в ліжко у кімнатчині на піддашші. По підвіконню лопотять краплі дощу.
Уночі Толпі примарилася Мадам. Був це сон червоний та густий, такий, від якого Толпі прокинувся із щоками, що горіли від сорому. У павутиння із пір’їною зимородка не вловилося нічого. Так само було і з іншими ловцями. Тож увесь ранок у будинку Тифона панувала досить похмура мовчанка. Розмови за столом раз по раз уривалися, перестрибували з питання на питання, між якими залягала напружена тиша.
— Це лише перша ніч, — сказав нарешті Геспер, порушивши тему, яка бродила в головах усіх. — Може, сьогодні щось упіймається.
Після скромного сніданку старий попрямував до лабораторії, де розчиняв у воді блідо-рожеві кристали, змішував той розчин, що відгонив рідиною для миття підлоги, зі спиртом із запасів Тифона та виливав у металевий циліндр. Цей циліндр був з’єднаний з іще двома схожими, всі вони стояли рядком, переплетені скляними трубками, по яких із тихим шемрінням текла прозора рідина. Ця рідина кружляла алхімічними аортами поміж трьома сталевими серцями, збираючись, нарешті, у щільному зливному баку в кінці всієї системи.
—
