— Отож. Саме так все і було, — чернець підвівся й наблизився до бар’єра. — Буває інколи, що янголові, який живе у світлі Господа, стає нудно в Царстві Божому, і від гараздування в його голові все переплутується. Тоді народжуються в ньому бажання, яких не можна вдовольнити, питання, на які не можна відповісти. Тоді починає він допитуватися: а навіщо, а чому, а яка причина того, що світ влаштовано так, а не інакше, — або ж захоче романтичних пригод зі смертними дівами та всілякої іншої дурні. Так. Сліпить його очі небесне світло, й починає він думати, що краще йому буде деінде. І зривається він з неба, і летить униз, униз; тоді його видно як падаючу зірку. Часом падає він на землю, де на нього чекають голод і холод; але частіше він потрапляє до пекла, а там уже — лише плач, скреготіння зубів та крижана самотність. Так. Тож, коли я ще був живий, то брав рушницю на кабана, виходив на дах і стріляв у падаючих янголів, перш ніж ті встигали впасти до кінця й посилити шеренги Люципера. Найгірше бувало у серпні; напевне, сонце тоді добряче припікає, дівчата від спеки підкочують спідниці, а згори все краще видно, тож там одному чи другому в голові починає паморочитися. На Богоматір Зелену я інколи рушницю не встигав перезаряджати — стільки їх, дурників, спадало. Вранці всі поля дорогою на Замостя були ними встелені, ніби сніг випав. Так. Я забирав із собою найгарніших янголів — або ж тих, які були менше пошкоджені, та віддавав опудальнику. Тепер вони отутечки висять. Все ж краще, ніж у пеклі.
Толпі глянув на янгольські трупи, що бовваніли в тінях під склепінням, і по його спині поповзли сироти.
— Але те давно було, — худий домініканець втомлено зіперся на запилену балюстраду. — Давно. Тепер вже братії святого Домініка не потрібен отець Рушель. Їм байдуже до падаючих янголів, один собор в них у головах. Сучасну церкву, най їм грець, реформуватимуть. Спочив би ти нарешті, Рушель[34], кажуть, ти вже кількадесят років як помер. І кажуть ніби доброзичливо, а насправді от як думають: та йди ти вже, діду, з цієї юдолі, йди собі з Богом під три чорти. Так. А мені жаль серце стискає, коли я гляну на небо, бо немає ночі, щоб якийсь янгол не зірвався та не полетів униз. Але по смерті я заслаб і вже зброї не здійму — хіба що пневматичну, проти горобців.
Толпі все витріщався й витріщався із хворобливим зацікавленням на мертві небесні створіння. І раптом прийшов до тями, коли в нього з’явилася думка, така настирлива, ніби збиралася розвалити його череп ізсередини.
— А може, одначе, хтось міг би по них стріляти? — запитав.
— І хто ж це? Може ти, га? — отець Рушель насупився. — А на святій сповіді ти коли востаннє був? Гріх маєш на чолі, наче вогнем написаний, навіть цієї ночі ти грішив. Ну, чого так дивишся? Вважаєш, що як отець Рушель мертвий, то відразу — й сліпий і глухий, що недобачить та не зрозуміє? І навіть якби ти був чистішим за голуба, то набої на янголів має освятити єпископ. І взагалі невідомо, чи ти зумієш в янгола поцілити. Старий Рушель, бач, у небо стріляв сімдесят років та ще чотири. Сімдесят та чотири, бо вмер я, здається, в дев’яносту зиму, а по смерті ще років шість стріляв. Так. І не раз я думав, чому Господь Бог одним із ворохобних янголів дарує ласку смерті від свяченої кулі, а іншим дозволяє загрузнути в гріху та впасти до крайньої межі. Адже як на голові людини всі волосини полічені, так само пораховані й усі пір’їни на крилах янгольських. То ж чому одним ласка, а іншим — прокляття? Незрозуміла воля Господа Бога, і має в тому бути якесь більше добро, амінь; це не для голови старого Рушеля. Якщо в тебе є бажання стріляти — що ж, спробуй, але ти спершу місяць із неба скинеш, ніж янгола уполюєш. Так.
Толпі зашарівся по самісіньку маківку й більше не промовив жодного слова. Тимчасом дзвони роздзвонилися так, що аж зуби заболіли, а на лавках у нефі повсідалися ченці у біло-чорних шатах. Червоні відблиски лампадок танцювали на їхніх обличчях, і весь костьол наповнився запахом топленого воску.
Двері закристїї заскреготіли, тричі відізвався дзвоник, і до пресбітерію увійшов домініканець в орнаті. Поклонився у бік олтаря та встав до нього обличчям.
—
—
Толпі озирнувся; отець Рушель зник, ніби його ніколи й не було. За високими вікнами без вітражів блякнув осінній поранок.
—
А потім раптом мури костьолу задрижали так, що в Толпі враз розболілася голова, щось гримнуло, й вікна праворуч від виходу бризнули уламками скла.
Кожного ранку буває така мить, коли світ стає синім. Ніч розмивається по краях і розсіюється, наче дим.
