Порожнє небо полностью

— …із річним прибутком більше двадцяти тисяч марок, а зосібна це повинні зробити такі особи: Якуб Фрухтер, бургомістр; Еліаш Кранц, купець; Людвік Штайнер, міський райця; Юзеф Ґлоґовський, архиєпископ…

— Пане Геспере, що це має означати?! — жінка підтягнула перину під саме підборіддя.

— Прошу вдягатися, пані Маріє. Негайно.

— …Клеменс Юнош, міський райця; Міколай Нєманн, пастор; Йоахім Ґуз, лікар…

— Та скажіть вже нарешті, що тут відбувається, що означають ці крики — й передусім, як ви смієте вдиратися до моєї спальні без дозволу?!

— Ересківці бомбардують місто. Прошу зійти зі мною до підвалів, перечекаємо там наліт. І не беріть ніяких зайвих речей.

— Хто?..

— Соціалісти. Не маємо часу. Вони скинули бомбу на собор. Хутчіш!

Наступний вибух струсонув вулицю, віконне скло перекреслила риска тріщини. Неподалік завили сирени.

— Ті безбожники? Спершу вороння, тепер комуністи… Пане Геспере, світ догори дриґом перевертається, я тут себе відчуваю, наче в божевільні!

— …Ієронім Плаге, фабрикант; Рубен Меххоффер, рабин; Тифон Ґорґонович, меценат…

Толпі впав на закурену підлогу й прикрив голову руками, але дзенькіт битого скла не повторився. Хлопець глянув поміж прутами балюстради.

Унизу домініканці в тривозі метушилися, кілька з них бігали вздовж головного нефу, один, із випнутим товстим задом, шукав захисту під сходинками на амвоні, нечисленні віряни потроху відступали до виходу і лише один співак, ніби нічого не сталося, продовжував служити месу. Встиг дійти, може, до «Киріє», коли дерев’яні ворота із гуркотом відчинилися й досередини ввійшли четверо чоловіків у темних сорочках та з червоними хустками на передпліччях.

— Чи ти — Воланд Крюгер, пріор? — різко промовив один з ересківців. Чернець лише тепер поволі озирнувся, зміряв чоловіків поглядом і відповів трохи тремтливим голосом:

— Я.

Ересківці за три секунди викрутили пріору руки й притиснули до олтаря. Один із них сягнув під сорочку, вийняв «тетеху» і приставив дуло до потилиці ченця. Клацнуло — раз, сухо, наче хтось наступив на гілку в лісі. Навіть не було багато крові. Безвладне тіло пріора звалилося біля олтаря, як ганчір’яна лялька, здригнулося і знерухоміло.

На костьол упала тиша.

Ересківці мовчки розвернулися і зійшли сходинками олтаря. Стук, стук, стукали підбори по кам’яній підлозі, і був це єдиний звук на світі.

Коли вони минали амвон, скорчений товстозадий домініканець заскавчав налякано, наче пес, і вибухнув плачем. Один із напасників впакував у нього весь магазин «тетехи». Вісім куль. Відлуння пострілів ще довго бриніло в тиші, яка знову запала у костьолі, — і ще довше звучало воно в голові Толпі. Жоден з братів-ченців навіть не ворухнувся, щоб підійти до трупів: сиділи у кам’яній нерухомості ще довго по тому, як вбивці пішли геть.

А потім раптом — крик, крик, колотнеча, вереск, братчики виють від переляку. Толпі розуміє, що кричить і він сам, коли хтось шарпає його за чуприну і тягне вгору.

— Капелюхом святого Яцека присягаюся, зараз заткну тобі пельку! — сичить цей хтось йому на вухо, але крик виривається з горлянки хлопця, немов усередині його щось репнуло, і неможливо це стримати. Кістлявий кулак біля обличчя — і Толпі замовкає, з імлистого від сліз світла з’являється примарне обличчя отця Рушеля. — Ані крихти духу. Трохи крові — й одразу в крик. Баби. І таких тепер посвячують у ченці, тьфу! Які б з них, питаю, були б інквізитори[36]? — чернець відводить кулак від обличчя Толпі. — Краще повертайся додому, щуреня. Повертайся і замкнися на всі замки, бо в цьому місті коїтимуться погані речі. Де ти мешкаєш?

— Золота, три. Здається. У Тифона Ґорґоновича.

— Ну то біжи туди. На щастя, це недалеко, всього кілька кроків. Ну, давай. На підскоках. Червоні можуть повернутися, вони хочуть підпалити монастир.

— Не можу. Суддьокрук мене пазурами роздере на шмаття, — реве хлопець. — Я підвалами сюди дістався і не знайду шляху назад.

Отець Рушель змірює його уважним поглядом.

— Ну, як видно, справа важлива, якщо вже ти цьому трупожерцю дорогу перейшов… Підбери шмарклі, дивитися на тебе не можу. Ходімо, проведу тебе тунелями додому. Люблінські підземелля — це дивне місце. Рушаймо.

Тож залізними сходами, далі нефом поміж братчиками, що розбігаються, наче мурашки, під амвон, повз китоподібне тіло мертвого домініканця — так веде Толпі отець Рушель. Униз, високими сходами вниз, замість побіленої крипти із розбитими саркофагами перед ними відкривається ще один костьольний неф, великий, ще величніший. Колони прожилкового мармуру здіймаються під стелю, далеку, як небо, світло ллється крізь вітражі багатокольоровими снопами, у світляних смугах вирують блискітки, наче в морозний січневий поранок. Повітря має солоний присмак, мов перед грозою.