Отець Рушель тягне Толпі за собою, тягне та й тягне, неф здається нескінченним, олтаря чи пресвітерія попереду не видно, не видно нічого, лише колони, які зникають у нескінченній перспективі, колони та світло. І лише по довгому часі хлопець помічає, що світло це падає з двох боків: воно праворуч та ліворуч, наче храм осяяний двома сонцями — або наче він сам опинився всередині сонця. Спекотно, все спекотніше, примарний чернець ані на мить не сповільнює кроку, Толпі ледве встигає за ним, просякнута потом сорочка липне до спини.
Шарпання вбік — це отець Рушель різко повертає, ще сходи униз, темрява колодязя відкривається у мармуровій світлості підлоги, як дірка в зубі. Швидко, ще швидше, сходинки високі, Толпі перечіпається, вдаряється гомілкою об кам’яну сходинку, біль віддається аж у голові, і тоді хлопець усвідомлює, що він не сходить, а дереться вгору, і скрізь уже не пустельна спека, а вологість підвалів, і стеля над головою висить так низько, що доводиться просуватися майже навприсядки.
— Сучої матері сини! — сопів Тифон Ґорґонович, з’явившись раптом у підземній майстерні Геспера із Аделею та паном Юзефом. Із грюком причинив двері, заскреготів засувами, всіма трьома.
Пані Размус зблідла, мов та порцеляна, а з-за її спини Ян Азриель подавав Тифонові нервові знаки, аби той збавив тон, але товстун все одно лаявся та блюзнував уголос. Не зважаючи ні на що, Ґорґонович скинув з першої-ліпшої лавки книжки та абаки, підпер нею двері, а за мить присунув туди ще й скриню і два стільці.
— Тифоне…
— Ти чув? Ти чув те саме, що і я?!
— Тифоне!
— Моє прізвище читають, розумієш?! МОЄ прізвище! Зараз вони сюди злетяться, наче мухи на мед! Отака їхня вдячність!
— Вдячність?
— А хіба мало я давав грошей тим нікчемним лицедіям, що проголошували славу міжнародному братерству, рівності, свободі та іншій незрозумілій дурні, які закликали у своїх віршах до революційних дій?! Але ж хто думав, що вони це всерйоз!
— Тифоне, де хлопець?
— Та в дупу хлопця! Що я, нянька йому?! Немає його в кімнаті, тож нехай сам дбає про власну шкуру. Кривди вони йому не вчинять, він такий самий лахмітник, як і вони. Свій до свого, навіть у потязі вони покумалися.
Геспер відтягнув Тифона убік і мовчки зацідив йому кістлявим кулаком у писок. Другою рукою шарпнув приятеля за краватку так, що їхні обличчя опинилися на одному рівні.
— Опануй себе, телепню, — просичав старий вихрест, стріляючи очима в бік пані Размус. — Не компрометуй себе, тільки не зараз, коли нам потрібна та бісова кров! А хлопця ми не можемо залишити, бо що вона тоді подумає? До того ж малий щось крутить, я б хотів мати його на оці.
— Гаразд, гаразд, Ясюню, я не думав…
— А ти ніколи не думаєш, — Геспер різко відштовхнув товстуна.
— Але ж я не маю такого характеру, як ти!
— То хоча б удавай, що маєш.
Почувши таке
— Ну нарешті, — пробуркотів Геспер. — І де ж ти був подівся? Я вже думав, що доведеться витягати тебе з якоїсь діри.
Толпі заговорив, лише коли Тифон влив у нього з фляжки чималу порцію трунку. Невлад переповів про напад на базиліку домініканців, про зустріч із привидом отця Рушеля — і про тунелі, тунелі, тунелі… Лише про опудала янголів він не прохопився ані словом.
— Отця Воланда застрелили? — пані Марія поблідла.
— Кажеш, підземелля? — Ян Азриель замислено запалив люльку.
— Так… так мені здається. Це були радше підвали, але інші, ніж ті, якими ми йшли… — пробелькотів Толпі, оскільки старий вихрест надто підозріло на нього споглядав. Так само дивився на нього батько, коли Толпі розповідав якусь дивовижну історію, особливо коли це була історія правдива, нехай навіть вона такою не здавалася; хлопець тоді починав белькотіти та латати брехнею діри в правді, через що заплутувався ще більше. Такі погляди обіцяли ремінь на дупу.
— Дурня! — подав голос Тифон, осушивши флягу до денця та крадькома висякавшись. — У підземеллях потвори, потвори — і квит, ми чудово про це знаємо. Та цей дурник у штани б наклав, якби котрась із них до нього бодай на відстань голосу наблизилася!
— Ну то я й кажу, що це могли бути просто підвали, — буркнув Толпі ображено.
— Лише коли ти зійшов туди сам, — зауважив Геспер.
Інші, здається, нічого не розуміли.
— Коли тебе вів чернець, ти мандрував світлим собором, чи не так?
— Ти завжди був розумакою, Ясю, — озвався товстий вусань. — Ти добре знаєш, що якщо йдеться про інтелектуальні фокуси-покуси, то ти хапаєш суть раніше, ніж я встигаю надягнути спортивні штани. Тож скажи нам, про що тут йдеться, бо я геть нічого не тямлю — і ти знаєш, що без тебе і не втямлю.
