Піднятися вгору, полетіти і кидати в гніздо бомбу за бомбою, нехай гайворони та ворони вирояться зсередини, наче оси із задимленого гнізда, як клапті сажі, видмухані вітром з комина. Бомбу за бомбою. Розхріначити там усе. Розхріначити, а потім повернутися, взяти шлюб із Марією і вже ніколи більше не перейматися ніякими круками та місяцями. Так.
Пані Марія. Коли Геспер виходив із Тифоном з будинку біля Засраної брами, домогосподарка взяла його під руку та прошепотіла:
— Бережіть себе, пане Яне.
Зовсім як у тих п’ятигрошових книжках у м’яких обкладинках, любовних романах чи детективах, що їх Тифон жадібно скуповував на вокзалах, а після прочитання клав на полицю, аби ніколи більше до них не повертатися. І геть як у тих дешевих романах, Гесперові тоді потеплішало в грудях, а на зморшкуваті щоки виповз несміливий рум’янець. Старий рабин буркнув щось на прощання та якомога швидше пішов, злий на себе і на всю цю ситуацію, жалкуючи, що замість всезнання він не отримав дару знавця людських сердець.
— Ясю! Ну ходімо вже нарешті, на що ти там дивишся? — голос Тифона вириває вихреста із задумливості.
Вони рушають тісним переходом до Золотої. Краєм ока Геспер ще помічає згорблені постаті, які продираються густими заростями на староміському схилі. Між поруділим листям мелькають біло-чорні сутани. Домініканці, схоже, вигадали щось особливе.
Спів гучно линув у вранішньому повітрі. Толпі знав цей голос. Дивна процесія вже вийшла із заростів і рушила по багнюці Підвалля в напрямку Замка та Засраної брами. Співав високий чернець, що йшов на чолі вервечки людей. Він тягнув величезний, виблискуючий золотом релікварій. Домініканець здавався витканим з імли, із сонного опару. За ним поволі крокували страшні крилаті постаті. Дехто шкутильгав, в інших не було голів, і з усіх сипалася тирса.
— Толпі! — Сірничок, блідий, як вербовий листок, смикнув хлопця за рукав. — Толпі, мені це геть не подобається. Воно суне та йде!
— Від пошесті, гайворонів і війни, — повторив хлопець. — Гайворонів і війни!
Цієї миті повітря захурчало від помахів пташиних крил. На вулиці зароїлося від гайворонів, чорних, мов шматки ночі,
— Рррушель геть!
Чернець не звертав на це уваги. Крок за кроком процесія сунула темною ущелиною Підвалля. Тут і там бахкали відчинені віконниці. Пробуджені карканням балухані визирали з вікон. Якась жінка з відразою скрикнула, а песик, що дрімав у темному підворітті, раптом зі страху почав гавкати.
Коли процесія порівнялася з будинком, де переховувалися Толпі з товаришами, отець Рушель урвав спів і підвів до вікна свій погляд. Янголи невиразно бурмотіли церковні тексти.
— А, ось ти де, — спокійно сказав чернець. — Ходімо з нами.
Піддашшя було не надто високо. Недовго думаючи й не звертаючи увагу на розпачливі протести Сірничка, Толпі, немов у запамороці, перекинув ноги через підвіконня і стрибнув униз, із чваканням приземлившись у драглистій твані. Якийсь із гайворонів, побачивши хлопця, хтиво заґелґотав та зірвався у політ, але відразу впав мертвий і якось дивно скривлений, наче щось у повітрі переламало йому хребет.
Толпі напівпритомно рушив із дивною процесією. Коли вони минали Засрану браму, до них приєдналася стара жінка в темній хустині, із обличчям настільки зораним зморшками, що воно нагадувало розтріскане під сонцем болото; вона несла кошик із яйцями, мабуть — на єврейський базар. На Підзамчі отець Рушель завернув ліворуч, на вулицю Ковальську. Тут уже пішло веселіше: до них долучилася купка обдертих безхатьків, молодших за Толпі, двійко суб’єктів з крамниці промислових товарів, п’яничка, який у переплетенні брам намагався знайти своє подвір’я, і навіть бородатий швець. Коли вони минали будинок під номером чотири, той самий, в якому Ян Азриель Геспер наймав кімнату на піддашші, в якогось янгола відвалилася набита соломою голова. Брудні дітлахи з криком кинулися до неї та почали копати, наче м’яч, не шкодуючи при цьому власних щиколоток та гомілок.
Далі по Королівській, ліворуч і вгору, до Краківської брами, до зруйнованого собору. Процесія ставала все довшою, до неї долучалися нові й нові віряни, серед них кілька сестер-кармеліток, перекупки з рогу вулиці й навіть пси і кури. Кури і пси, але не коти, — роїться у сонній голові Толпі, і ця думка чомусь здається йому очевидною і дуже значимою.
За собором їх перестріває загін похмурих чоловіків з червоними опасками.
— Стояти! — наказує один із них. — Згромадження більше чотирьох осіб заборонені. Розійтися!
