У відповідь з натовпу в ересківців летять яйця, каміння та шматки бруківки. Клацає знята із запобіжника «тетеха», чоловік здіймає зброю на висоту обличчя; отець Рушель благословляє його, і зброя вибухає в руках у ересківця: крик, революціонер хапається другою рукою за куксу, з якої цебенить кров, його товариші розбігаються підворіттями та бічними вуличками, наче зграйка куріпок, і вже їх немає, ніби ніколи й не було. Той, хто хотів стріляти, тремтить від втрати крові, падає на коліна, але одразу зводиться, здирає із себе червону пов’язку та прилучається до процесії: живий чи мертвий — ніхто не знає, та й сам він, напевне, цього не скаже.
Наприкінці, на Змійгроді, процесія втягує у себе з вулиці кількох сумних дівуль. Поворот ліворуч, знову Підвалля, потім угору, зарослою лукою позаду домініканського монастиря. Кропива по пояс, бузок, гілля горобин нависає низько, так низько, що навіть Толпі доводиться згинатися. Сонце висить за долоню над виднокраєм. Отець Рушель опускає реликварій.
— Старе Місто вже безпечне, — говорить він, а тоді звертається до янголів: — Відпущено вам гріхи ваші, йдіть у спокою. Прославляйте Господа, бо він добрий.
Янголи щось бурмочуть у відповідь.
Того самого вечора ересківці знову намагалися зайти в Старе Місто. Намагалися й Краківською брамою, й Замковою, й Єзуїтською хвірткою, й просмерділою цибулею та сцяками Рибною, й від луки за монастирем домініканців. Але щойно вони наближалися на кілька чи кільканадцять кроків до лінії, накресленої процесією отця Рушеля, їх охоплювала млість та запаморочення. Багато хто з них втрачав притомність, дехто падав у корчах, бився головою об бруківку та пускав піну. Один товариш із вищих чинів пальнув собі в макітру. Просто на очах у всіх. Вів збройну бригаду вулицею Ковальською, що хотіла ввійти в старі квартали Великими Сходами, аж ні з того ні з сього засунув «тетеху» собі в рота і натиснув на спусковий гачок; кров, шматки мозку та уламки кісток полетіли на тих, хто йшов слідом. Нарешті близько опівдня із зайнятих казарм неподалік від фабрик Плаге та Лашкевича викотили гаубицю: товсту та кремезну. Поставили її на Підваллі, цілячись у базиліку домініканців; командування революцією, схоже, визнало ту за осердя ворожих реакційних сил. Гармата спершу не вистрелила, а за другим разом із гуркотом розвалилася. Від артилеристів і збирати було нічого, вибух змів і кілька найближчих яток і старих хат. Залишився лише похмурий, вительбушений труп гармати: чавунний кракен, викинутий на берег моря сміття. Мешканці Старого Міста дивилися згори, як ересківці намагаються відтягнути гаубицю подалі, але сила вибуху відірвала тій колеса, тож гармату неможливо було зрушити з місця. Революціонери звідкись привели двох ледве живих шкап. Один кінь, схоже, наштрикнувся десь на гвіздок, бо шкутильгав, а другий був із норовом, копнув копитом у живіт ересківця, що їх привів, та поскакав кудись до Королівського ставка. Все те — на радість бідноті з нижньої частини Старого Міста, яка уважно за цим стежила. Іншої гаубиці революціонери, схоже, не мали — а якщо навіть і мали, то не наважилися нею скористатися. Але потім налетіли аероплани і скинули на місто кілька бомб; утім, жодна з них так і не вибухнула — хоча деякі тут і там пробили діри в дахах самим своїм тягарем.
Також і гайворони та галки падали мертвими, коли намагалися пролетіти над старою частиною Любліна. Через якийсь час їхні чорні пір’ясті трупи валялися вулицями, наче розкидала їх тут пришелепувата шептуха, аби захиститися від злих сил.
Пана Юзефа поховали ще того самого дня на малому цвинтарі за базилікою домініканців. Водій не мав родини; небіжчика проводжали лише Геспер, Тифон, Толпі та отець Рушель, який провів молебень та освятив невеличку домовину.
Домовина була легенька: двоє грабарів несли її без зусиль — і дивовижно маленька, ніби ховали дитину. Бо від пана Юзефа залишилося небагато: так небагато, що Аделя, яка знайшла його рештки на подвір’ї, все ще не могла прийти до тями, а лише тремтіла, плакала й не здатна покласти до рота ні шматочка їжі. Що дуже дивно: особою, яка приділила дівчині найбільше уваги та сиділа біля неї, щоб та не накоїла якихось дурниць, була Марія Размус.
