Птахи — швидші. Лоскіт крил торкається його обличчя, лоскіт, наїжачений дзьобами і кігтями, лоскіт, заплямований кров’ю і смертю. Толпі, здається, кричить. Рефлекторно закривається рукою, одна банка вилітає в нього з-під пахви. Здається, він чує брязкіт скла. Краєчком ока помічає, як кошмар розливається по болотистій дорозі.
Щось сухо тріснуло, наче зламалася велика гілка, і птахи злетіли, крячучи. Хтось намагався підвести Толпі на ноги, але ті тремтіли та підламувалися в колінах.
— Уперед! — хлопець отримав ляпаса і за три секунди прийшов до тями; його рятівник, здається, ще не був у цьому переконаний, бо ляснув по другій щоці. — Вони повернуться і розірвуть тебе на мокре шмаття! А я вже й так ледве можу пукалку тримати.
Голос був на диво знайомий, і коли Толпі протер затьмарені переляком очі, то упізнав отця Рушеля. Домініканець вправно перезарядив зброю. За мить вони бігли вгору порослим будяками схилом, до діри в мурі позаду театру.
Театр відділяв монастир домініканців від собору. Коли каркання почулося знову, чернець штовхнув хлопця вперед і вистрелив ще раз. Толпі не озирався, щоб перевірити, чи домініканець вцілів, але птахам не вдалося дістатися до хлопця, і він безпечно здолав мур. Розлючені гайворони кричали та клубочилися по той бік. Отець Рушель прицілився і знову вистрелив. Навсібіч полетіло чорне пір’я, а одне пташисько мертвим гепнулось у кущі.
— Твоє щастя, що я вийшов потренуватися в стрільбі. Ух, щось я щоразу стаю слабшим, — похитав він головою. Порослий мохом мур просвічувався крізь його постать.
У відповідь Толпі лише важко задихав, зігнутий навпіл: сльози котилися обличчям, а слина — підборіддям, під черепом нуртував страх.
— Я б запитав, чому Суддьокрук так на тебе заповзявся, — почав примарний чернець. — Запитав би, але цікавість — перша сходинка до пекла, а буває так, що і остання, що ми бачимо по деяких янголах. Але я скажу тобі, хлопче, одне: і друга, і ворога шукай собі по своїй мірці. Не пхайся на очі більшим за тебе, бо нічого доброго з цього не буде. А справжня ворожість — це як справжня приязнь: можлива лише між рівними.
Коли хлопець вирівняв дихання та нарешті підвів напухлі очі, отця Рушеля вже не було. Може, він пішов собі у туманний, несміливий світанок. Може — щез. Хтозна.
Побачивши виснаженого нічними пригодами Толпі, Аделя грізно взяла руки в боки.
— Ну, ви тільки погляньте, повертається блудний син. Я тебе не змогла знайти. Де ти спав? — вона розчухрала масну чуприну хлопця. — Помив би ти, нарешті, свої патли, замість того щоб мастити їх смальцем, а то воші тебе загризуть.
Вона відгорнула йому чуб з прищавого чола, й усмішка згасла на її обличчі.
— Ну, то я вже знаю, чому тебе не було вночі в ліжку. Ти просто був із курвами.
— Кур… курвами?
— Не курвай тут мені й не роби з мене ідіотки. Краще глянь у дзеркало.
Толпі слухняно глянув у дзеркало, що висіло в коридорі, дивом переживши візит ересківців; мало лише корону тріщин у кутку та розкидані тут і там мушині купки.
Посеред свого чола він помітив карміновий слід від помади. Там, де його поцілувала Мадам.
— І що ж то за курви були, га? Хоча б добрі? — запитала дівчина з докором.
Змучене обличчя Толпі в дзеркалі зім’ялося ще сильніше.
— Я сон приніс. Для нового місяця.
— Сонна машина? — Ян Азриель Геспер здійняв брови.
— Угу, — кивнув Толпі. — Витягує сни з голови. Я сам те бачив.
— Витягує сни з голови… — старий рабин міряв хлопця вивчаючим поглядом, аж доки тому почало здаватися, що єврей по черзі знімає з нього всю вдягачку — річ за річчю, а потім шкіру, а потім м’ясо, аж доки залишаються самі голі кістки.
Толпі сказав майже всю правду, хоча про Мадам не згадав ані словом. Але здавалося, що старий здогадується про його брехню — навіть не стільки про брехню, скільки про замовчану правду.
— Ну, була вона у підвалі того будинку, а я собі йшов. Ішов і знайшов.
— Ішов і знайшов. Ну-ну.
— Та чого ти до хлопця причепився? — несподівано втрутився огрядний Ґорґонович. — Приніс він сон? Приніс. Ти ж цілий тиждень бідкався та голову ламав, і нічого не вибідкував, не виголовозламав. А хлопець уже вдруге тобі прислугу робить. З тебе, Толпі, неабиякий зух! — вусань налив хлопцеві у келих коньяку. — До речі, Ясю, просто дивно, що ти сам не сконструював такої машини і навіть не знаєш про її існування. Хоча ти у нас — всезнаючий.
— А що тобі до мого всезнання? — Геспер пирхнув, наче роздратований кіт. — Я знаю закони, знаю механізми, але не конкретні факти. Я не знав, що хтось зробив таку машину, хоча зробити її можливо, — як не знаю, скільки разів ти вночі перднув під ковдрою, хоча напевне — не раз.
— Яську! — обурилася пані Марія.
Старий Геспер аж змалів під громовим поглядом нареченої, буркнув щось собі під горбатого носа і додав уже спокійніше:
— Хай там що, але воно так не діє. Я тобі це багато разів пояснював…
