Мадам узяла в бліді долоні банку із мінливим кошмаром усередині та простягнула її Толпі. При цьому ванільно посміхалася, а риси її обличчя наче злагідніли. Вона стала дивовижно схожа на Аделю, хоча була значно, значно вродливішою.
— Віддай це старому Гесперові, мій солоденький. Тільки не кажи йому, що від мене. Це буде наша з тобою таємниця. Бруно, вибери йому ще якесь ладне марення. Нехай має старий вихрест до комплекту із кошмаром. Може, якесь із твоїх власних. Ти так добре сниш.
Покруч подлубався у кишенях відволоженого піджака і видобув звідти маленький слоїчок. Сон всередині блищав та лиснів, наче перлина.
— Може, цей? Це про моє дитинство. Про нічну подорож невеликим містечком, про дивні крамнички, яких немає, про коника та візок і про мандри в місто зимової ночі, теплої та м’якої, наче горностаєве хутро. Один з моїх улюблених[43].
— Підійде. Прошу, Толпі. Йди вже. Пам’ятай, що ти мені обіцяв. Я дам тобі провідника, який виведе тебе до дверей. Опинишся на Змійгороді. Це за кілька кроків від Старого Міста. Йди вгору, й потрапиш до собору. Зустрінеш вартівників Еркаеса, але не лякайся, вони пропустять тебе, якщо покажеш мій знак. — Мадам склала губки в чудове коралове «О», і з них випурхнув криваво-червоний метелик; його крильця іскрилися, наче наелектризовані. Жінка нахилилася над Толпі та поцілувала його в чоло. Поцілунок горів, немов Мадам випалила на його шкірі тавро.
— Бувай, дорогенький, — сказала вона та граційно увійшла до голови карлика, притримуючи поділ сукні.
— Ну, йди, не стій, — сказала вона устами Бруно, але своїм голосом.
Толпі притиснув до грудей обидві баночки й прожогом вискочив у коридор, прикусивши язика, щоб не закричати. Кривавий метелик обтанцював навколо його голови і полетів уперед. Хлопець рушив слідом.
Сходи, тунелі, підвали. Все вище. Усюди лежали сплячі люди. Це була наче мандрівка країною мертвих. Він не оглядався. Шеол, так. Яремка добре сказав.
Метелик вивів його назовні, в бурий, сліпий передсвіт, а потім якось зморщився, з ледь чутним писком зісохся і щез, наче згорілий папір. Вітер розвіяв попіл.
Міцно тримаючи баночки, Толпі рушив угору вулицею. Розвиднялося. Над кам’яницями, на тлі ультрамаринового неба, тепер виразно вимальовувалася Тринітарська вежа. Вулиця Змій-город закінчувалася кількома сходинками, що вели догори, до зруйнованого соборного майдану. Біля барикади із брукованого каміння та цегли кілька революціонерів гріли над коксівником змерзлі руки і цмулили самокрутки. Всі були кремезні, з широкими плечима та твердими щелепами, немов з пропагандистського плаката. Побачивши чужого, один схопився за гвинтівку, але відразу опустив дуло і низько вклонився. Толпі відступив на крок: мав бажання дременути якомога далі, але один із чоловіків запитав його:
— А куди це ти йдеш?
— У Старе Місто… Прошу, не вбивайте мене.
— Вбивати? Тебе? — здивувався той. — Ти ж носиш знак нашої Пані.
— Якщо хочеш дістатися до Старого Міста, то спробуй від Підвалля, через діру за старим театром. Якщо тебе пропустить Смертюх.
— Смертюх?
— Ти що, з дуба впав? Той Смертюх, який диявольським способом звів одного попа з бандою баб та якихось блазнів, одягнених янголами, наче якісь довбані колядники. Тепер і на пів сотні кроків не підійдеш, бо кров носом іде, і в лобі образу дудонить, наче там полк війська марширує, а в тих, хто слабший, відразу в голові паморочиться. Якби не Смертюх, увесь Люблін був би нашим ще позавчора. Але якщо бажаєш спробувати, то є сенс іти саме від Підвалля. Мури там низькі, як для хлопа, та ще й мохом поросли. І дірка в них така, що й возом проїдеш.
Толпі попрощався із ними, глитнув на відхідну трохи поганючого самогону, яким його почастували ересківці, затягнувся махоркою і рушив в указаному напрямку.
Підвалля тулилося до південного та східного схилу староміського узгір’я. Вгорі здіймався мертвий скелет собору. Здавалося, що кожної миті він міг завалитися та поховати під собою маленькі й перелякані будиночки внизу. Толпі йшов серединою цілком порожньої вулиці: може, після недільного нальоту мешканці виїхали звідси, а може, перелякалися й тепер не виходять з домівок. Він ішов, роздумуючи над тим, чому ересківці не застрелили його на місці, наче качку, та ще й почастували смагою та самокруткою, і що за знак вони мали на увазі. Він ішов, а холодний страх дуже повільно огортав усе його тіло, проникав до тремтливих ніг і стиснутого горла, до наповненого жовчю шлунка. Він ішов…
— Толллл-пі. Толлл-пі. Ту, гу, гу, — хрипло загуготіло щось згори.
Спонукуваний скоріш інстинктом, ніж розумом, він припав до землі. Крила зафуркотіли в нього над головою, вітер розмаяв волосся. З переляку Толпі кинувся бігти, куди очі дивляться, аби подалі, серце його стукотіло, наче кулемет, перед очима вставав образ пікколо Бобо, якому гайворони розвалили пів черепа.
