Геспер разом з Тифоном і Толпі штовхали місяць нагору. Старий швидко втомився, і товстун, хоча й сам уже засапався, взяв його на руки; колишній рабин повис у нього на згині ліктя.
Назовні чорний жах обліплював світ.
Сходи, здавалося, тягнуться в нескінченність. У Толпі кров стугоніла у вухах, йому здавалося, що коли годинник на ратуші відіб’є північ, станеться щось жахливе. Хлопець притискав до грудей закутаний у ковдру місяць, але той дивним чином його відштовхував, як взаємно відштовхуються однакові полюси магніту. За кілька кроків позаду Тифон сопів і збентежено щось бурмотів; може — молився. Слід від поцілунку палав на чолі Толпі живим вогнем, але він не міг відступити, не міг втекти й не зробити того, що намислив.
Бо чи мало, врешті-решт, якесь значення, що місяць, замість того, щоб повиснути на небі, висітиме у кришталевих садах Мадам? Вона була вродливою і доброю — напевне, мала бути доброю, і вже точно була кращою від цього рабина та розкислого товстуна; Мадам нагадувала Аделю, яку ці двоє так страшенно скривдили.
Але Тифон усе ще загороджував шлях для відступу, не було як втекти із сріблястим трофеєм. Залишався лише один шлях, хоча на саму думку про нього в Толпі стискалося горло.
Засапавшись, вони вийшли на балкон, який оперізував верхівку вежі. Сонне місто лежало за сотню ліктів унизу, схоже на струп на сплячому тілі землі або на виморену цілоденною працею тварину. Толпі судомно вхопився за краї ковдри. Місяць висів на висоті його обличчя — просто схопити за ковдру, схопити міцно, й не відпускати, а тоді стрибнути вперед, у простір. Місяць полетить сам. Аби лише в правильному напрямку, на захід, до Краківського передмістя, де, за словами Мадам, стояв її будинок. Він впізнає, авжеж, впізнає той будинок. Приземлиться перед ним або, скоріш за все, на даху. Мадам спочатку здивується, а потім обійме його і пригорне до своїх ванільних грудей, дасть Толпі пташиного молока, і він стане його їсти, їсти, аж доки йому зробиться недобре, і він забуде про Аделю. Так. Залишить Тифо-на з його горілкою та шльондрами, а Геспера — з його бридкою дружиною. Нехай вони живуть собі, як того бажають.
Так думав Толпі, доки не підвів погляду.
Повіяв вітер, і сморід гнилі та пташиного посліду мало не повалив його на дерев’яну підлогу балкона. Понад будинками з’явилося щось потворне та важке, темрява у темряві, якась скручна циклопічна маса. Вона росла, розбухала в шурхоті тисячі крил. Наче чорне сонце вставало над містом. Революціонери внизу галасували і показували на нього пальцями.
— Відпускайте,
Але Толпі стояв, геть знетямлений, вдивляючись у пташине гніздо, що невтримно наближалося. Птахи, здавалося, несли його в дзьобах, у пазурах та на спинах, а птахів тих була сила-силенна. Цілий легіон.
І тоді годинник на вежі ратуші почав бити північ.
Перший удар вирвав Толпі із заціпеніння. Перший удар — і рух Геспера та Тифона, їхні руки, простягнуті в бік прикритого ковдрою місяця.
Заради Аделі, подумав.
І стрибнув.
— ШМОК!!! Ти, ідіоте!!…
Першої миті місяць почав підносити його вгору, наче Толпі був зовсім невагомим. Але хлопець одразу зачепився за оздобу шпиля і повиснув на ньому, все ще тримаючись за місяць, загорнутий у ковдру.
— Відпусти! Відпусти його, дурню!!! — голос Геспера тремтів, наче осикове листя.
Толпі ногою відштовхнув Тифона, який у відчаї намагався видертися на шпиль. Товстун не відступав. Вони шарпалися й шарпалися, аж доки хлопець з усієї сили замахнувся ковдрою.
Випадково поцілив у дах. Кілька позеленілих мідяних черепиць полетіли з гуркотом, який майже заглушив кришталевий звук місяця, з яким той кришився на дрібний мак.
Здається, це був десятий удар годинника. Решта потонула у тваринному скавчанні Тифона, а потім небо вибухнуло карканням та граєм легіону. Ніч наповнилася ураганним шумом крил, коли з воронячого гнізда вилетіла чорна хмара птахів.
Виття Ґорґоновича раптом урвалося: десятки дзьобів розтрощили його зубрячий лоб, аж бризнуло, наче тріснув перезрілий кавун. Решта підхопили маленьке тільце Яна Азриеля Геспера, піднесли його високо-високо в повітря і вже там роздерли на шмаття.
Птахи були надто швидкі. Останній удар годинника все ще висів у повітрі. Гайворони ж повернулися до гнізда, чорне сонце знову покотилося за горизонт. І зробилося дуже тихо.
У Любліні мало що змінилося.
Велика політика прокотилася ним, наче котком. Залишила по собі чимало руїн і трохи трупів. Власне, нічого іншого вона не принесла і, мабуть, ніколи не принесе.
