Сором вигнув йому груди та обірвав щось поміж серцем та печінкою. Толпі, ридаючи, скулився, швидко натягнув штани, аби лише прикрити вже м’який та заслимачений доказ злочину й гріха. Плач безперервно трясе його запалі груди, наче хтось вирвав з них якийсь таємничий корок і тепер виливає з Толпі у світ брудну, смолисту шкоду.
Здригаючись від плачу, сорому та втоми після розкошів, Толпі, невідь як заснув.
Снилися йому хмари: сірі та збиті. Через них не було видно неба.
Він прокинувся від холоду. Тягнуло з коридору. Двері кімнатки були прочинені, Аделя зникла, а Толпі залишився сам.
Він зірвався на ноги і вибіг у коридор. Уже настала глупа ніч, дім потонув уві сні. Хлопець запалив свічку в ліхтарі й щодуху погнав униз, до підвалів, бо щось йому підказувало, що саме туди й пішла Аделя.
Двері до лабораторії були відімкнені. Всередині дозрівали в діжках із ртуттю сни, приспані та тихі; лише раз на сріблястій поверхні видулася велика булька, яка одразу й луснула. Горн погас, а весь інструмент був, здається, на своєму місці. Зате двері до комори стояли відчинені навстіж, і коли хлопець увійшов досередини, то помітив розчахнуті дверцята шафи. Схоже, Аделя навіть в такому стані пам’ятала, що дуже нерозважливо зачинятися в шафі.
Толпі шарпнув дверцята, але дівчини всередині не було. Замість сходів до підземелля він знову побачив цегляний мур. І хоча лупив у нього, бив та плакав, нічого не сталося, а мур мав такий вигляд, наче стояв тут споконвіку.
Коли Толпі припинив, нарешті, лупцювати, копати і плакати, то подався на своє піддашшя і довго лежав там у темряві, вдаючи, що спить. Коли ж над ранок йому вдалося провалитися у сон, темна змора каменем вляглася на його грудях.
Толпі бачив сон про місяць на небі, чарівний і сріблястий. Замість темних плям та кратерів, він мав риси сплячої Мадам Шоша. А може, й ні, може, це було обличчя Аделі. Бо уві сні все зливається в одне, й тоді видно приховані зв’язки, що лежать в основі світу. Волосся жінки розсипалося по всьому небосхилу, пасма чорноти на тлі всипаної зорями темної синяви, переплетені в танці змії. Місячна пані раптом розплющила очі, й у тих очах була могильна безодня, чорна, така чорна, що всмоктувала все навколо: зорі, хмари, землю, а наприкінці й самого Толпі. Таке йому наснилося.
Ранком пані Марія перша зауважила зникнення Аделі. Всі поснідали рештками вчорашньої вечері. При цьому не озивалися один до одного і їли мовчки, наче німці. Тифон шморгав носом і протирав хусточкою очі; був п’яний — невідомо, чи ще з учора, чи вже встиг вихилити кілька чарчин зранку. Толпі ні в чому не зізнався.
У лабораторії було, наче в пеклі. Вогонь горнила бився, як скажений, стрілка термометра небезпечно відхилялася праворуч. Повітря тремтіло від випарів. Нарешті ртуть у діжках над вогнищем почала кипіти, гладка поверхня здибилася металевими бульбашками.
У тому саламандровому жару метушилися оголені до пояса Ян Азриель Геспер, Тифон Ґорґонович і Толпі. Один худий та висушений, другий товстий і блискучий від поту, третій малий та прищавий, усі вони — в постійному русі, перемазані сажею, переливаючи вміст реторт та пробірок, роздуваючи міхи та підкидаючи паливо у пічку, — здавалися чортами з картин Босха. Час від часу до цього пекла сходила пані Марія Геспер, приносячи то чай, то каву, а то компот з тістечками на висівках. Але білий янгол здавався не на місці в цій вогнистій безодні, тож відразу відступав, а чорти, хоча постійно й пили, горлянки мали сухі, наче попіл. Товстий диявол надто часто сягав по пляшечку кольорової горілки, а коли її не вистачало, то зачерпував хімічно очищений спирт і розводив його свяченою водою; при цьому страшенно пітнів, тож майже вся лабораторія просякла масним кнурячим запахом.
Утім праця, навіть така, була справою доброю, бо під час неї Толпі не мав часу думати про Аделю. Коли пічка як слід розігрілася й ртуть почала басово булькотіти, Геспер з Тифоном вийшли щось перекусити, наказавши Толпі пильнувати, аби температура трималася незмінною.
— Зникла, — заскреготів Сірничок, який з’явився в лабораторії невідомо звідки. Сидів над якоюсь книжкою, написаною дрібним, наче мак, жидівським алфавітом, і розглядав картинки із людьми, демонами та тваринами.
— Ага, зникла, — буркнув Толпі, не обертаючись до чорта і вдаючи, що він страшенно заклопотаний підтримуванням вогню.
— Це вирішує чимало проблем.
— Проблем?
Чорт кошачим стрибком опинився на поличці над вогнищем. Незмигно втупився у хлопця жовтими баньками.
