— Шкода... — зітхнула вона так, наче щойно дізналась, що Санта Клауса не існує. — Шкода, що в мене немає такого мила.
Я трохи розгубилась. Що, блядь, шкода? Що вона не може влаштувати мені хімічний опік прямої кишки? Це комплімент? Чи докір?
— У мене все таке... ну... дороге, — продовжила вона винуватим тоном. — Французьке, з ароматом лаванди, з олійкою ши, якесь ще з частинками перламутру. Воно ж не дасть такого ефекту очищення, правда? Воно ж надто... ніжне. Для справжнього катарсису потрібен хардкор, так? Потрібне господарське.
"ХАРДКОР, БЛЯДЬ!!!!!" — мій мозок почав битися об стінки черепа, як навіжений метелик. "ДІВЧИНКО, ХАРДКОР — ЦЕ КОЛИ В ТЕБЕ ПОСЕРЕД МІСТА ЛЕТЯТЬ РАКЕТИ, А НЕ КОЛИ ТИ ПХАЄШ СОБІ В СРАКУ ГОСПОДАРСЬКЕ МИЛО ЗАРАДИ ДУХОВНОГО ПРОСВІТЛЕННЯ!!!!!"
Але я ж тепер гуру. Ментор. Анальна наставниця.
— На жаль, так, кицько, — з мудрою скорботою в голосі погоджуюся я. — Тільки біль. Тільки хардкор. Тільки запах дешевої хімії розкриває твою третю... еммм... третю анальну чакру. Вся ця лаванда і олійки – це для профанів.
Вона глибоко зітхнула, і я відчула, як її рука на мить здригнулася від якихось внутрішніх переживань. А потім її голос знову потеплішав, сповнився надією та... хтивістю.
— Але... якби ми зараз... знайшли ванну кімнату...
СЕРЦЕ, СУКА, ПРОПУСТИЛО УДАР.
"...Я б тобі ввела... оце моє. Перламутрове."
НАСТУПНИЙ УДАР.
"І подивилася б... чи будуть іскри. Ти ж розумієш, про що я. Перламутр і... ти."
Пауза. Зависла в повітрі, як запах каналізації після сильного дощу. Вона чекає моєї реакції. Вона чекає захвату. Ентузіазму. Очікування дива. Вона чекає, що я зараз закричу "ТАК! ДАВАЙ ШВИДШЕ ЗНАЙДЕМО ТУ ГРЬОБАНУ ВАННУ КІМНАТУ! Я ХОЧУ, ЩОБ МОЯ СРАКА СЯЯЛА, ЯК ДИСКО-КУЛЯ!!!".
І що я, бляха, роблю? Я починаю енергійно кивати, як китайський болванчик на панелі автомобіля, хоча вона цього й не бачить. Потім я роблю радісний, майже дівочий, писк. Виходить щось середнє між криком чайки і звуком повітряної кульки, яку проткнули.
— О!!! Так!!! Боже, це... це було б так... витончено!!! Уяви, кицько! Після грубої, чесної цегли... після палючої, всепрощаючої курки-гриль... ніжний, мерехтливий перламутр... це як десерт!!! Це як... як вірші Ліни Костенко після романів Стівена Кінга!!! Я... я в захваті від цієї ідеї! Давай! Давай шукати ванну!!!!
І я з таким ентузіазмом тягну її вперед, в цю чорну, сука, безодню, ніби я й справді вірю, що за наступним поворотом на нас чекає сяюча, білосніжна ванна, наповнена піною з ароматом лаванди. І перламутрове мило, яке чекає, щоб увійти в мене і влаштувати там, блядь, феєрверк. І, дивлячись на те, що відбувається навколо, я вже ніхуя не здивуюсь, якщо воно й справді засяє.
Ми йдемо шукати ванну. Тобто, "ми". Це я з ентузіазмом ідіотки, що повірив в акцію "виграй мільйон", тягну за собою спокійну, як двері, Аріандру, періодично вигукуючи щось на кшталт: "О! Здається, я чую звук води!" або "Так, так, я відчуваю запах кахлю!". Хоча навколо – все та сама грьобана тиша і запах ніхуя.
Я вже готова була здатися, сісти на підлогу і заплакати, пропонуючи їй замість перламутрового мила засунути в мене мої власні сльози розпачу. Але тут Аріандра зупинилася. Різко. Я ледь не врізалась в неї.
— Стій, — скомандувала вона.
"Що? Ми прийшли? Це тут? Де ванна?! Де мило?!? Де іскри?!?!?!" — з надією подумала я.
— Почекай.
Я чую шелест тканини. Вона щось шукає. У своїй сукні. Блядь, в неї в сукні є кишені?!!? Яка жінки носить сукні з кишенями?! Це... це геніально! Це набагато крутіше за анальний фістинг! Я стою і слухаю, як вона нишпорить, а потім чую знайомий... злегка гучний шепіт. Це звук ниток. Маленького, сука, моточка ниток! Вона витягла з кишені чортів клубок Аріадни!
— Я... — вона трохи соромиться. — Я завжди ношу з собою. На випадок... ну... таких лабіринтів.
НА ВИПАДОК ТАКИХ ЛАБІРИНТІВ?! Тобто, вона була готова до того, що її квартира може перетворитися на нескінченний коридор без світла?!!?!?! Вона — не просто сліпа дівчинка з фетишами. Вона — підготовлений, блядь, боєць! Ветеран війни з простором і часом!
Я чую, як вона сідає навпочіпки, щось робить біля підлоги. Чую глухий звук – "тук".
— Я прив'язала до твоєї туфлі, — спокійно пояснює вона, піднімаючись. — До каблука. Тепер... якщо ми підемо... ми хоча б будемо знати, що йдемо по прямій. А якщо захочемо, зможемо повернутись назад. Ну, якщо ниток вистачить.
Це було так логічно, так просто і так геніально на тлі всього того пиздеця, що відбувався, що я на мить втратила дар мови. Мої методи дослідження з анальним милом і цеглою виглядали на її фоні як дитячий лепет. Вона — справжній Мінотавр. Вона — повелителька цього лабіринту!
— Ходімо, — сказала вона, знову беручи мене за руку.
І ми пішли. Цього разу хода була іншою. Більш впевненою. Адже ми залишали за собою слід! Фізичний, матеріальний, а не просто шлейф з розмов про збочення! Ми йшли, і я відчувала ледь помітний опір, легке натягнення на моїй нозі. Нитка тягнулася за нами. І це було неймовірне відчуття.