Я спотикаюсь на рівному місці, ледь не падаю, але її рука міцно мене тримає. Послухати?! Послухати, як я пхаю в себе цеглу?! Що, блядь, за аудіо-БДСМ?!!?! Ми йдемо в вічність, оточені мороком і тишею, а вона планує, блядь, концерт! І я розумію, що мені вже не вибратись. Я не просто заблукала в її квартирі. Я, блядь, заблукала в її світі. І холодильник з вином, який мав бути нашим рятівним маяком, здається таким же міфічним і недосяжним, як щаслива старість в цій країні. Ми просто йдемо. Разом. Послухати. Фактурно. Пиздець.
Мої ноги вже від'єднались від мозку і живуть своїм власним життям, методично переставляючись одна за одною в цій чорній, сука, вічності. Я – механізм. Рука в її руці, кроки в нікуди. Цей безкінечний коридор став моїм особистим пеклом, моїм чистилищем. Тільки тут, здається, ніхто не збирається мене прощати. Навпаки, випробовують на міцність.
І саме коли я впадаю в повний дзен цього сюрреалістичного марафону, її голос, тихий і мрійливий, прорізає тишу:
— Марічко... а пам'ятаєш... ти ще писала про мило?
"МИЛО?!" — верещить мій мозок, який вже ледь-ледь дихає. Яке, в сраку, мило? Але потім... стоп. Чекай-но, бляха-муха. Курка-гриль з сирним соусом — то була моя імпровізація. Чиста, гаряча, нічим не замутнена творчість на межі фолу. Цегла, силікатна, біла, — то мій особистий, так би мовити, авторський вклад в архітектуру анальних збочень. Це були мої партії, мої ходи в цій божевільній грі, яку я вела в темряві.
А мило... МИЛО — це, курва, не моє! Це новий рівень! Це з її листування, з оригіналу! Я попалась. Я — самозванка, яку викликали на іспит зі священних текстів, а я навіть не читала передмову!!!
— Мило... — задумливо протягую я, намагаючись виграти дорогоцінні секунди, щоб згенерувати чергову порцію правдоподібної маячні.
— Так, — підтверджує вона, і я відчуваю, як вона посміхається в темряві. — Ти писала, що взяла цілий, новий, непочатий шматок... звичайного, господарського 72%.
— Ти писала... — її голос стає ще тихішим, ще більш інтимним. — Що ти взяла цілий, новий, непочатий кусок... Звичайного, господарського.
"ГОСПОДАРСЬКОГО?!?!?! СУКА, НЕ ДАВ-Шампунь, НЕ ПАЛМОЛІВ 'НІЖНІСТЬ ОРХІДЕЇ', А, БЛЯДЬ, ГОСПОДАРСЬКЕ МИЛО 72%?!!?!?!! ЦЯ МАРІЧКА — МОНСТР!!! Вона що, намагалась відмити свою душу зсередини?!"
ГОСПОДАРСЬКОГО?!?! 72%!!!! Ця Марічка була не просто хворою на всю голову, вона, блядь, практикувала ритуальне очищення з елементами хімічної атаки на власний організм!!! І ця мила, сліпа дівчинка читала про це і думала, що це, блядь, романтично?!
— Ти його теж... цілком. І писала, що це був досвід, який змінив тебе назавжди, — її голос звучить, як у прихожанки, що слухає розповідь про диво.
ВСЕ. ШЛЯХУ НАЗАД НЕМАЄ. ТРЕБА ГРАТИ ПАРТІЮ ДО КІНЦЯ.
— Оооо... Це було більше, ніж досвід, кицю, — мій голос стає глибоким, як проповідь. — Це був катарсис. Уяви. Шорсткий, чесний, як передвиборча обіцянка, брусок мила. Ти повільно вводиш його в себе... і спочатку відчуваєш легке, майже приємне, печіння. Це як докір сумління за всі гріхи. Він роз'їдає не лише бруд, він роз'їдає сумніви. А потім... починається найцікавіше.
— Що? — ледь чутно шепоче вона.
— ПІНА! — проголошую я урочисто. — Всередині тебе все оживає, все починає дихати! Мільярди колючих, лоскітливих бульбашок! Ти ніби величезний келих шампанського, який наповнюють зсередини! Все тіло здригається, ти вже не людина — ти хмара! Мильна хмара! Весь біль, весь бруд, вся туга, вся злість на русню, — все це перетворюється на запашну піну і виходить з тебе! Ти очищуєшся до стану... до стану новонародженої дитини! До скрипу! Це, блядь, анальний екзорцизм!
Я замовкаю, в захваті від власної поетичної брехні. Я не актриса, я, курва, пророк!
— Після того, як воно повністю розчинилося, — додаю я тихо, — всередині залишилась тільки дзвінка, сліпуча, стерильна чистота. Скрипуча нірвана. Я тиждень ходила, і з мене пахло альпійською свіжістю. Здавалося, я можу лікувати людей одним дотиком своєї... емм... п'ятої точки.
Тиша. Ми знову йдемо. Я навіть забула, що ми йдемо.
— Скрипуча нірвана... — заворожено повторює Аріандра.
А я з жахом думаю: що далі? Які ще перли були в тій її єбучій переписці? Монтажна піна? Їжак? Холодець? Від однієї думки про господарське мило мій портал, ще недавно гордий і широкий, починає панічно свербіти і стискатись до розміру копійчаної монети. Здається, на сьогодні експериментів досить. Навіть для такої видатної дослідниці, як я.
Ми знову занурились у цю безмовну ходу крізь чорноту. Мені здається, я починаю бачити в темряві. Не предмети, ні. Я бачу саму темряву, її відтінки, її глибину. Я бачу, як тиша лягає на неї шарами, наче пил на старі меблі. І весь цей всесвіт тримається лише на одній тоненькій ниточці – на дотику наших рук.
Я вже майже змирилася, що цей шлях не має кінця, що ми тепер назавжди будемо отак блукати, поки не перетворимось на місцевий фольклор — дві дівчини, які шукали вино, а знайшли нескінченність. Але Аріандра знову заговорила. І її голос був сповнений такого щирого, майже дитячого жалю, що у мене серце йокнуло.