Повна темрява. Без зірок полностью

Саме цього Тесс робити не хотілося. Уся передня стіна крамнички при заправці була скляною. Він може звідти глянути, коли вона під’їжджатиме, і впізнає її. Навіть якщо в яскравому світлі, що лупить згори на бензоколонки, важко розгледіти риси її обличчя, він може впізнати її машину. На дорогах повно фордівських джипів, але після п’ятничної пригоди Ел Стжельке може з особливою увагою реагувати зокрема на чорні «Форди Експідішени». А є ж іще її номер — звичайно, він помітив, що на її машині коннектикутський номер, коли в п’ятницю під’їхав і став біля неї на порослій бур’яном стоянці біля покинутої крамниці.

Було й ще дещо. Дещо набагато важливіше. Вона рушила й поїхала далі, заправка ваговозів з крамницею Річі на Тауншип-роуд зникала в люстерку заднього огляду.

— Я не хочу висіти в нього на хвості, — промовила вона. — Я хочу його випередити. Я хочу на нього чекати.

— Тесс, а якщо він одружений? — запитав Том. — Якщо на нього чекає дружина?

На якусь мить ця думка її налякала. Втім, вона зразу ж посміхнулась, і не лише тому, що єдина каблучка, яку він носив, мала камінь занадто великий, щоби бути справжнім рубіном.

— Парубки його ґатунку не мають дружин, — сказала вона. — Принаймні таких, що сидять і чекають на них. Була одна жінка в житті Ела, але вона тепер мертва.

Неподібно до Ажур-лейн, пейзаж обабіч Тауншип-роуд аж ніяк не нагадував передмістя; тут панував суто сільський, як у Тревіса Трітта[169], дух. У світлі висхідного місяця лише де-не-де електричними острівцями мерехтіли окремі садиби.

— Тесс, ти наближаєшся до пункту призначення, — повідомив Том своїм власним, не уявлюваним голосом.

Тесс подолала підйом, і ось вона, по ліву руку від неї, поштова скринька з написом: СТЖЕЛЬКЕ №23. Звідси ще вгору дугою вела довга під’їзна алея, покрита асфальтом, гладенька, як чорний лід. Тесс, не вагаючись, звернула на його алею, але щойно Тауншип-роуд залишилася позаду, як її охопив страх. Їй довелось присилувати себе, щоб не вдарити по гальмах, не виїхати звідси мерщій задом. Бо якщо їхати далі, вибору в неї не залишиться. Вона там опиниться, немов та мушка у пляшці. Ну, хай він навіть і неодружений, але якщо хтось інший сидить зараз у його будинку? Братик Лес, наприклад? Що, як Великий Водій купував там, у Томмі, пиво й закуски не для себе одного, а на двох?

Тесс вимкнула фари і далі вже їхала при світлі місяця.

У цьому її заведеному стані їй здавалося, що під’їзна алея тягнеться вічно, але, проїхавши не більше половини чверті милі, вона нарешті побачила вогні оселі Стжельке. Будинок стояв на вершині пагорба, акуратний на вигляд, більший за хатчину, але менший за фермерський дім. Не цегляна хатка, проте й не солом’яна. В історії про трьох поросяток і великого страшного вовка, міркувала Тесс, це була б хворостяна хатинка.

По лівий бік будинку стояв довгий трейлер із написом «ЧЕРВОНИЙ ЯСТРУБ. АВТОПЕРЕВЕЗЕННЯ» на борту. У кінці під’їзної алеї, перед гаражем, було припарковано безкапотний тягач «Піт» із веб-сайту компанії. У місячному напівсвітлі він мав доволі потойбічний вигляд. Наближаючись до нього, Тесс зменшила швидкість, і раптом її затопило білим, сліпучим сяйвом, яким накрило всю галявину і під’їзд до неї. Це зреагував на рух фотоелемент на ліхтарному стовпі, і якщо Стжельке зараз прямує додому, він запросто помітить це сяйво вже з підніжжя своєї під’їзної алеї. Ба, він може його побачити навіть із Тауншип-роуд.

Вона вдарила по гальмах, почуваючись немов у тому підлітковому кошмарі, коли їй наснилося, ніби вона опинилася в школі абсолютно без одягу. Почула стогін якоїсь жінки. Припустила, що це вона сама, хоча ні за звуком, ні за відчуттям цей стогін їй не належав.

— Ой, недобре, Тесс.

— Замовкни, Томе.

— Він може з’явитися будь-якої миті, а ти не знаєш, як довго діє таймер на цьому ліхтарі. Ти вже мала труднощі з його матір’ю, а він незмірно дебеліший за неї.

— Я наказала тобі: замовкни!

Вона намагалася думати, але це сліпуче світло ускладнювало роботу мозку. Тіні від тягача перед гаражем і трейлера ліворуч, здавалося, тягнуться до неї гострими чорними пальцями — почварними пазурами. Клятий ліхтар! Авжеж, така людина, як він, і мусить мати такий ліхтар! Їй терміново треба вшиватися звідси, розвернутися тут, на галявині, і мчати назад на дорогу якомога швидше, але ж він може її перестріти. Це вона розуміла. А оскільки елемент несподіванки втрачено, вона напевне загине.

«Думай, Тессо Джин! Думай!»

І, о Господи, не мала баба клопоту, так тут ще й собака почав гавкати. У будинку був собака. Вона уявила собі пітбуля з повною пащею гострих зубів.

— Якщо збираєшся залишитися тут, ти мусиш зникнути з виду, — промовив Том... та ні, цей голос не був схожим на його. Або не зовсім схожим на його голос. Либонь, це був голос, що належав її глибинній сутності, налаштованій на виживання. А також на вбивство — це теж є вглибині неї. Скільки негаданих «я», що ховаються в глибинах душі, може мати одна особистість? Їй почало здаватися, що кількість їх може бути безкінечною.