– Ось, принесла вам поїсти… Вибачайте, що по-простому, по-сільськи… Чим багаті, тим і раді… Я лише зараз помітила зворушливу сіточку дрібних зморщок, що загадковим плетивом обрамляли її загартоване нелегким гірським життям обличчя. У оці застрягла сльозинка… – Дара, мене звати Дара… Дарина по-вашому… – Поїж, дитино… Може, тобі не смакуватиме – у вароші иншакі делікатеси. Айбо по-всьому видко, же ти своя… Дай Боже, звикнеш… Я пак із села тобі курятину принесу… А як хрестини будеме справляти – вже ся третя внучка ми народила – когута заб’єме, то й кочóня[15] буде… І, віддавши миску, почовгала собі у бік їдальні.
Я не знала, що таке кочоня, але те, що я залишаюся, знала напевне.
– …Лізо! Я вкотре тебе питаю: де Дара?!!! – Макс чманів від люті. Чи не вперше в житті ситуація вийшла з-під його контролю. Негаразди на роботі він вирішував набагато виваженіше.
Дарина втеча стала для нього ударом нижче поясу. Він уважно вислухав історію офісногоохоронця про те, як жінка босоніж вилетіла, не попрощавшись, на вулицю, незважаючи на те, що незадовго до того бігцем сповістила йому, до кого йде. І, вплигнувши у новенький, з тонованими вікнами «MERSEDES», зникла у невідомому напрямку.
Макс скаженів. його гнів перекидався бумерангом від переляканої ледь не на смерть покоївки до мовчазного Гоші, що стояв, потупивши голову, і навіть не спромігся вичавити з себе аби– щось у захист.
– Хто дозволив тобі везти її у офіс?!! Ти, бачу, зовсім нюх загубив!!! Геть звідси, і щоб я тебе більше не бачив!!!
Відчиняючи дверцята за дверцятами громіздкого гардеробу, він лунко затраскував ними, пересвідчуючись, що вбрання залишилось вдома. Валізи теж стояли неторкані. Отже, жевріла надія, що комедія триватиме недовго.
– Лізо, що вона взяла з собою?!!
Ліза стояла мовчки, наче набрала в рот води, а його лють від цього закипала ще більше:
– Я розмовляю з тобою, чи зі стінами?!! Ти можеш витиснути з себе бодай слово?!! Чи ви всі тут навколо мене змовилися?!!
Дівчина перелякано схлипувала, і Макс збагнувши, що агресією та насиллям нічого не досягне, змінив тактику:
– Лізонько, дитино, спробуй згадати, що Дара взяла з собою… Це допоможе нам викритиїї наміри і вберегти від небезпеки… Ну ж бо, зосередься…
його лагідний тон таки подіяв, і покоївка, розмащуючи долонею сльози по щоках, ледь чутно пробелькотіла:
– Звідки мені знати, що взяла… Диплом взяла… – Як диплом?!! Диплом і все?!! – Макс не міг повірити.
– Практично все… Кілька книжок… Підручників… Ще якийсь дріб’язок…
Тут Максовий погляд ковзнув на незачинений лептоп на столі, і він все зрозумів. За кілька хвилин Макс вже телефонував здивованій незвичним проханням секретарці:
– Корнеліє Олександрівно, тут така справа. Зайдіть, будь ласка, у пошуковий сайт працевлаштування і витисніть на принтері всі до останньої пропозиції щодо вакансій лікаря… Якого лікаря?.. Як якого?!! Лікаря-психотерапевта, звісно… Що-що?! Мене розшукувала дружина вчора?.. Гм… Так. Я знаю… Та ні, вже все гаразд…
Кинувши слухавку, задумався і начебто ще про щось згадав. Набрав знову той самий номер, дав додаткову вказівку:
– Корнеліє Олександрівно, оголосіть заодно кастинг на вільну вакансію персонального водія. Так. Терміново. Це все… Наразі…
…Сутеніло, коли Дмитро Михайлович після вечірнього огляду постукав у двері. В руках він тримав стос жовтих книжечок – лікарняних карт:
– Ось, приніс вам для ознайомлення з історіями хвороб…
– Проходьте, поп’ємо разом чайку, відсвяткуємо новосілля, – зраділа я і, посадивши лікаря за стіл, заходилась чаклувати над новим, ним же презентованим чайником. Сухоцвіт для заварки позносив мені Пішта-бачі, завбачливо надписавши назви трав та від чого вживаються. Сухі в’язанки звіробою, золототисячника, деревія та інших лікарських рослин були також розвішані на ґанку рівненькими пучечками і сповивали терпким ароматом й без того п’янке кришталеве повітря. Я знайшла нарешті те, що треба (рум’янок, меліса – для заспокоєння) і, обдавши окропом горнятка, запарила запашну суміш. Висипала печиво у мисочку і припрошувала до гостини.
– Я бачу, ви гарно облаштувалися, – Дмитро Михайлович, вмостившись за столом край вікна, задумливо вдивлявся в темінь лісу і, немов прочитавши мої недавні думки, сказав:
– Що би вас сюди не привело, та приїхали ви не від добра, тому навчіться сприймати все таким, як воно є… Навіть якщо та реальність не подобається… А лісу не бійтеся, і від гір жодної небезпеки теж нема… Вони, наче живі, – коли до них по-доброму, то й вони зла не зроблять. Єдина порада: допоки не вивчите місцевості, без провідника не ходіть. Звірини бозна-якої тут нема – людей сторониться, а от гадяччя повно… Та й заблукати можете… Тому, як захочете прогулятися, беріть із собою дядька Степана, він тут кожен закуток знає, з ним безпечніше…
