– Я відразу зрозуміла, що без Пішти-бачія ногою ні на крок. До того ж, він дуже чуйно сьогодні за мною доглядав. Повсякчас піклувався, аби мені комфортно було. І самі бачите, яке кубельце звили, – я піднесла догори горнятко з паруючим напоєм, символізуючи келих:
– За новосілля? – За ваш приїзд. Обережно цокнувшись, ми розсміялися – новосілля й справді було чудернацьким. – Влітку тут гарно, наче на курорті, попри холодні вечори та ранки – в горах температура має властивість знижуватися вночі так само стрімко, як і підніматись у полудень. А от взимку важко, незважаючи на пильне Степанове кураторство над грубками. Втім, до зими далеко, і хто зна, чидоведеться вам тут зимувати… Мені не хотілося виглядати марнослівною, запевняючи у виваженості намірів, і я непомітно перевела розмову в робоче русло:
– Я планую вже завтра розпочати роботу…
– Цікаво… – лікар підвів на мене очі, в котрих, як і зранку в кабінеті, заплигали знайомі хлоп’ячі бісики.
«Він таки зовсім не старий, скоріше досвідчений, – вкотре відзначила я. – А отой насмішкуватий тон, сприйнятий мною спочатку за цинізм, пояснювався насправді жартівливістю, притаманною людям дотепним і кмітливим.»
– Ви можете глузувати, пане Лікарю (при цьому я намагалась відобразити щонайсерйозніший вираз обличчя), проте я приїхала сюди практикувати, а не прогулюватись лісом. І найперше, що я запланувала, це впровадити у лікувальний процес психотерапію, тобто професійне втручання у психо-емоційний стан людей, котрі тут знаходяться. Свіже повітря, фізичні навантаження, заспокійливе на ніч – це, звичайно, добре. Проте недостатньо для того, аби пацієнти адекватно розпочали сприймати реальний позаілюзорний світ і все, що їх оточує. Вони наче знаходяться у вакуумі, і варто їм потрапити у «незахищений простір», як кожен із них стає цілком безпомічним. Авжеж, ви не можете тримати їх тут до кінця життя, наче у в’язниці чи будинку для бездомних. Рано чи пізно їм доведеться вийти з вакууму. І що тоді?
Дмитро Михайлович цілковито позбувся насмішкуватості і почав уважно прислухатися до того, що я говорю. Це надало мені впевненості:
– Наразі я уявляю собі налагодження контакту через ненав’язливу бесіду за «круглим столом», де кожен із пацієнтів (йдеться, звісно, не про тих, з «янгольського», принаймні спочатку) матиме змогу розкритися, вивільнити свідомість з кайданів, що оперезують їхню хвору уяву та сприйняття навколишнього світу (о, куди загнула!).
– А звідки така впевненість, що вони хотітимуть розкриватися і з вами говорити? Наші пацієнти – люди, замкнені у собі та у власному, нехай і вигаданому, проте неторканому, світі, що не терпить жодного втручання…
– Це тому, що оте втручання приносило їм лише біль, а не полегшення. Щойно вони зрозуміють, що відвертість одного спонукає до відвертості іншого, а також до співчуття та порозуміння, а не дорікання, вони розкриватимуться, я впевнена в цьому. Розуміння необхідне кожній людині, як вода, як ковток свіжого повітря, якщо хочете. І наші стосунки базуватимуться на гаслі: «Розкажи мені про себе, і я так само відкриюся тобі»…
– Бачу, ви серйозно налаштовані на емоційно-психологічну революцію, – лікар дивився на мене з повагою, де й дівся сарказм.
– Завтра ми проведемо перше заняття. Звісно з тими, хто знаходиться на реабілітації, а не в «янгольському». Експериментальне, – озвучила я власне рішення, наче не розчувши його репліки. – І воно виглядатиме як звичне знайомство за горнятком чаю. Без урочистості, без надуманості, аби не відлякати співрозмовника… Було б добре, якби жінки на кухні задля такого випадку приготували щось смачненьке, а хоч і пиріжки з яблуками. Це надасть нашій зустрічі домашнього затишку…
– Гаразд, я передам ваше прохання, – Дмитро Михайлович підвівся з-за столу і міцно потиснув мені руку. Я відчула у тому потиску безмовну вдячність за свій приїзд, за витримку, за розуміння, за оптимізм, за все-все…
Єдине, що не давало спокою і муляло свідомість – це ранковий інцидент, що трапився у «янгольському». І я таки не втрималась:
– Дмитре Михайловичу… Я хотіла запитати про Хелену…
Він запнувся, наче замислився на мить, чи можливо розповісти отак, у двох словах, складну історію, і наважився:
