Янко, начепивши новенькі навушники, кружляв довкола Максового «всюдихода», захоплено обдивлявся з усіх боків («оце так агрегат!!!.. таланить же комусь… Мені б отакий… Даремно водійські права пропадають, бо ж тут не те що на джипа – на трактор не сядеш»…) Дядько Степан віддовбував примерзлі за ніч ворота і дбайливо підсипав колію камінцями. Баба Галька несла Максові закутану рушником миску з бобальками, добродушно приговорюючи:
Макс забрав відклацану плівку, пообіцявши, що наступного разу привезе для всіх фотографії.
– Неваловшно людину з пустими руками пущати у Різдво… Пак повідять[58] у вароши, же сьме не раді гостям…
Макс жартівливо відмовлявся, але зрозумівши, що справа марна і бобальок отак запросто не спекатися, поставив миску на заднє сидіння.
– Їдь з Богом і міркуй, бо ковзко, – зворушена Максовою чемністю селянка благословляла його, хрестячи вслід, а той, підсміюючись, поглипував на мене, мовляв, бачиш, як ми зріднилися.
– Максе, в мене є до тебе прохання, – ми відійшли убік, і я наважилась сказати йому те, що серед ночі було б недоречним, проте не покидало мою свідомість протягом всіх його відвідин.
– Нарешті! Невже?! – з очей його сипонуло лукавинкою.
– Та ні, це не те, що ти думаєш… Розумієш, наш Мітя… Він насправді – не пацієнт «Притулку», втім, як і ще дехто… Вірніше, пацієнт, але не такий, як усі… Словом, це для нього ви купували наукові часописи та книжки… Так от… Насправді він вчитель, фізик… Але обставини склалися так, що офіційно вчителювати наразі він не може…
– Не трудися мені пояснювати… Я все знаю про нього. Дмитро Михайлович розповів.
Я зраділа – це значно спростило необхідність розповідати в двох словах непросту насправді історію чужого життя.
– Міті потрібно якось допомогти… Ти сам розумієш – не місце йому в «Притулку»… Єдиний вихід – приватна практика… Незабаром весна, а далі – вступні іспити, пошуки репетиторів і все, чим супроводжується щорічна лихоманка напередодні вступу до ВИШів… Максе, ти ж у мене всемогутній…
– Не зовсім… На когось моя всемогутність не має жодного впливу… А незреалізована могутність втрачає свою силу, – він розсміявся, жартівливо підтрунюючи з моєї незалежності, проте не відмовив – йому приємно було усвідомлювати себе потрібним. – Щось вигадаємо, не хвилюйся, безвихідних становищ не буває… Я дам знати через Дмитра Михайловича. Він на відміну від тебе навідується до цивілізації, щоправда, мерщій втікаючи назад у власні володіння. Як порядний клопітливий господар. Еге ж? – потиснувши лікареві руку, Макс поцілував мене по-батьківськи у чоло, і вже за мить колеса «броньовика» відшурхотіли, повертаючись до зловтішної цивілізації. Ми довго махали йому услід, а баба Галька, пустивши сльозу, зворушено нашіптувала мені у вухо:
– Файного чоловіка маєш, дитино, не є чого Бога гнівити… Любить тя, по всьому видко… Дай му, Господичку, щастя-здоровля…
Хрома Анця не вийшла з їдальні, аби попрощатися з гостем, і я відчувала потилицею жар її погляду, яким сканувалося все, що відбувалося на подвір’ї.
… З Максовим від’їздом ми якось несподівано осиротіли… Так завжди буває, коли після виплеску емоцій, спричиненого святами чи іншими бурхливими подіями, наступає внутрішнє спустошіння. «Притулок» дрімав, сповитий спокоєм, начебто боявся розплюскати оту урочисту піднесеність, котрою супроводжувалось Різдво. Любаша повернулась із села на чергування збуджена і як завжди весела – після Святвечора хатами ходили колядники і посівали, вінчуючи кожній родині всіляких гараздів.
