– Як я, Дариночко, люблю оці гуцульські традиції, – щебетала дзвінко, мов молодиця, обтрушуючи з себе сніг. – Вам обов’язково треба навідатись у село – такого дійства ви ще не бачили! У місті все інакше: і коляди забули, і настрій не той… А якби ви побачили отих колядників, то за живіт би від сміху хапалися! То ж перебрані наші сільські діти, та так майстерно, що свої ж родичі не в змозі розпізнати, хто є хто. Лишень по зниклих із хат гунях та перебранках дізнаються, де чий син, а де онук. Місцеві люди більшого свята за Різдво не знають, півроку до нього готуються, а інших півроку – до Пасхи. У нас там, в Україні, більше Новий рік празнують, і тільки тут я зрозуміла, що таке справжнє Різдво. Раніше я думала, що свята лишень для того існують, щоб мужики напивалися, а виявляється, не так воно… У гуцулів навіть за поріг ніхто не пустить і чарчину не наллє, поки не заколядуєш та міх добра господарям не набажаєш. Бо ж вони, Дариночко, свято вірять у те, що кожне вінчування Бог чує у Святвечір і воно згодом збувається… А крім всього, людей у селі на свята стає вдвічі більше, і жінки ходять, як ружі, бо ж ґазди з заробітків стікаються до родин. Мій теж додому притягнувся разом з Одарчиним. Світом блудять, наче оті волоцюги, у пошуках копійки, але на Різдво додому прибитися – то святе… Та що я вам тут теревеню, відпросіться у дохтора, та й самі все побачите, а я біжу до своїх «янголят», – Любаша, стріпнувши замотаною у хустя головою, подріботіла до «янгольського», високо піднімаючи ноги, мов чапля, щоб не налипав сніг.
Мені понад усе хотілося побачити оте сільське різдвяне дійство, проте була неділя – день родинних відвідин, та ще й святочних. Зрозуміло, що моєї допомоги тут потребуватимуть.
Дмитро Михайлович, приступивши до своїх повсякденних обов’язків, давав розпорядження та настанови дядькові Степану та Янкові. Сьогодні як ніколи треба було уважно перевірити гостинці, привезені пацієнтам, адже серед страв – куті, запечених м’ясних доброт та солодких здоб могла прослизнути і плящина, що суворо заборонялося правилами «Притулку». Тому лікар наказував Янчові ретельно досліджувати вмістиме кожного принесеного клунку чи торби. Дядько Степан не смів відлучатися та зустрічав кожного гостя на воротах, дбайливо замикаючи їх після відвідин на важку колодицю, щоб «і муха не пролетіла…» Помітивши мене на подвір’ї, Дмитро Михайлович сказав:
– Даро, я гадаю вам варто сьогодні навідатись у село…
Я здивовано підвела очі – здалося, що він підслухав мою розмову з Любашею.
– Це доцільно з двох причин, – продовжував лікар, начебто й не помітивши мого здивування. – По-перше, матимете змогу помилуватись на святкове різдвяне дійство (а я впевнений, що такого ви ще не бачили). А по-друге, поштарка з району залишила вам у селі бандерольку з міста. Хтось вирішив привітати вас зі святом. До того ж вас чекає лист, адресований на «Притулок». Проте поштарка суворо попередила, аби віддати виключно до рук «керівництва». А оскільки все керівництво – то ми з вами, і враховуючи, що форпост залишити сьогодні я не в змозі, от і виручайте…
Дмитро Михайлович хитренько дивився на мене – він добре знав, як мені хочеться насправді в село, а пошта – то так, для «замилювання ока», адже її можна забрати будь-коли… Єдине, що мене здивувало – це бандеролька, адже окрім кількох людей ніхто й гадки не мав про моє місцезнаходження.
– А як же недільні візитери? Невже ви не потребуватимете моєї допомоги тут, у «Притулку»? – а сама ледь не підстрибувала від задоволення і бажання бодай ненадовго дременути!
– З візитерами самі порадимо… Окрім всього я – ваш боржник, – пригадався отой від’їзд до міста у день осоружних відвідин Хелени. – Мітя вас супроводить, я його вже попередив, – і Дмитро Михайлович, украй задоволений собою, почимчикував до їдальні, аби роздати наступні настанови бабі Гальці та Анці щодо прийому недільних гостей. А я помчала на всіх парах до свого помешкання збиратися, аби якнайшвидше чкурнути до Оксани.
– Христос народився… – Славімо його… – А чи мож у вашій хижі заколядувати?! І Мітя глибоким грудним голосом заводив колядку:
… Коли ясна звізда В небі засвітила Тоді пречиста Марія Сина породила…
А за ним дзвінким розголоссям дитячої доморощеної акапели, переодягненої до невпізнання, котру ми надибали шляхом і прихопили з собою, переростало у потужний хор:
Як го породила, Так йому співала – Чучай-бело, Сине Божий, Бо я би вже спала…
Оксана стояла на порозі всміхнена і урочиста, придивляючись до дітей, бо ж і її Іванко десь завіявся, переодягнений, з такими жовторотими, як сам, колядниками.
А колядка тим часом лунко розносилась довкола, сягаючи неба, аби там, угорі, її почули, а сусідські хати завмирали в шанобливому слуханні, чекаючи, що от-от та колядка лунатиме й у них на порозі.
Не спи, мамко, не спи Хоч одну годину, Поки я тобі принесу Із раю перину…
