Пацієнти самотужки майстрували ялинкові прикраси, і не зважаючи на те, що деякі з них були зовсім простенькими, як от горішок, загорнутий у барвистий папір, чи яскраво розфарбована закручена спіралькою паперова смужка, проте кожен незабаром міг впізнати власний витвір на ялинці. Все це нагадувало лаштування у сільській школі, чи в дитячому інтернаті, наївно і зворушливо, і якби хтось споглядав оте дивовижне дійство, ніколи б не повірив, що головними героями вистави є пацієнти божевільні. Під ялицею було встановлено плетений кошик, схожий на ті, в котрі ми збирали йонатанки восени, лишень трохи менший, де кожен мав змогу покласти папірець із заповітним бажанням. Щоправда, я не могла збагнути, за які кошти виконуватимутьсяоті забаганки, проте коли напередодні свята Дмитро Михайлович, збираючись до міста, згріб докупи всі ті «послання» і забрав із собою, я зрозуміла, що він знає, що робить. Так чи інакше, все передсвяткове дійство було загадковим і урочистим. Я також кинула папірець із потаємним бажанням до загального кошика, і зовсім не для того, щоб закріпити довіру у притульчан. Мені по-дитячому забажалося спражнього казкового різдвяного дива… Вперше з того часу, як не стало батьків…
Диво не примусило на себе довго чекати. Коли за звичним гуркотінням «УАЗ» ика, котрим завжди супроводжувалось повернення лікаря з міста, впевнено прошурхотіли по притульчанському подвір’ю шини Максового «Land Krauzer», я зрозуміла, що інтуїція мене вкотре не підводить. Заглушивши двигун позашляховика, чоловік, потягуючись, аби розпростати стерплі кінцівки, звично, немов повернувшись туди, де його завжди чекають, взявся розбирати привезений вантаж. Він їхав за кермом сам, без водія, що ставалося напрочуд рідко і підкреслювало приватність намірів. Разом із Дмитром Михайловичем чоловіки перебирали клунки і клуночки, якими був вщерть заповнений «УАЗ» і джип, отже у місті, по всьому видно, часу не гаяли. Мене навіть трохи образило, що оті клопоти, котрі, як на перший погляд, захопили Макса з головою, начебто не мали нічого спільного з моєю тут присутністю.
«Дивись-но, який кмітливий, – я не зле гнівалась. – Вирішив викликати поблажливість до себе шляхом матеріального підлабузництва… Знайшов слабинку і використовує… Підступності йому не позичати… Та я не зі слабких»… Образа за зраду дотепер згризала душу, і той біль, що трохи притупився часом та обставинами, попри все не вщухав. Макс знав, що я не забуду цього ніколи, що б не трапилось далі між нами…
Помітивши, як я здалеку спостерігаю за подіями, він ще завзятіше брався за керування розвантажуванням. Звісно, це була гра, вишукана, делікатна, розрахована на витривалість. І вже лишень тоді, коли я підійшла надто близько, аби не здаватися непомітною, Макс, відчувши за спиною мій подих, несподівано стрімко повернувся і на коротку мить завмер… У його очах струменіла щирість і туга, і ласка, й насмішкуваті бісики, якими він зазвичай прикривав відвертість, не здатні були приховати справжніх почуттів… А я стояла, наче прикута до мурованого хідника, і вбирала його тепло, усвідомлюючи напрочуд чисто і ясно, як ніколи, без всіляких сумнівів те, що я попри всі внутрішні протиріччя, попри заподіяний біль і зраду, його люблю.
Він не промовив жодного слова, просто поклав мою голову собі на плече, погладжуючи по вовняній шапочці з китичкою. його долоня наче вбирала в себе всі сумніви і непорозуміння, якими обважніло вистраждале серце, і він відчував це крізь змокрілий від моїх сліз лацкан піджака, як і моє небажання відриватись від нього. З усіх чоловіків на світі я більше любила тільки тата…
Всі клунки і клуночки були ретельно розкладені попід ялинкою і очікували своїх господарів. Ті, що дрібніші, вмістились у плетений кошик, в якому донедавна накопичувались загорнуті в понадписувані папірці забаганки. Наразі збережені аркушики з іменами, що свідчили про приналежність замовникам, стирчали врізнобіч, повстромлювані попід барвисті стрічечки, якими були обв’язані дарунки.
Сутеніло, коли, приготувавши святковий стіл, баба Галька з Анцьою відпросились додому – у Святвечір годиться бути в родині, і лікар не заперечував. Я разом із кількома жіночками, чистенько вбраними і зачесаними, готовими до розпоряджень, взялася клопотати про те, аби ніхто з притульчан не зостався обділеним увагою в Боже свято. Ми відвідали «янгольський», і я власноруч порозносила по палатах таці з бобальками та іншими різдвяними стравами. Мешканці «реабілітаційного» зібралися звичною громадою в їдальні.
Бракувало лишень Івана, що замешкався в майстерні, звідки майже не виходив, нічого нікому не пояснюючи, впродовж кількох днів. І ось коли нарешті урочистий і трохи розгублений від тієї урочистості тесля з’явився на порозі, всі завмерли.
