– Бо я одразу казала – нема чого до «янгольських» пускати будь-кого, байдуже, що свято… Ви пригадайте, що було торік, коли ми за Георгієм півночі селом носилися… На своїх же помилках навчитися не можемо… Виходить, що його дружочки розумніші за нас, хоч і алкаші… То ж треба було до такого додуматись – заховати півлітру у паляниці!!! Та ще й у пластмасовій тарі – щоб підозріло не важила!!! Фантастика!!! Добре, що вчасно спіймали, інакше лущив би вже шибки селом, як оте насіння, «вінчуючи» людям гараздів у новому році… Ех, руки би пообламувати собутильникам, – розгнівана нянечка трясла у повітрі зморщеним кулачком уявному ворогу… – Благо, Янко у нас спритний: не встиг Георгій на Степана навалитися, як вже був скручений у бублик, а інакше пошкодженою ногою не обійшлося би…
– Безперечно, ви праві, – втрутився нарешті Дмитро Михайлович. – Проте ми не маємо юридичного права забороняти відвідини. Це протизаконно.
– А споювати підпільно пацієнтів, значить, законно… Нічого, ви ще побачите, до чого призведе ота лояльність і демократія…
Отож, з’ясувалося, що під час нашої з Мітьою відсутності трапилось чимало подій. Зокрема, отой набундючений чолов’яга, від якого застерігали у свій час Мітя і Янко, зустрічаючи недільного відвідувача, примудрився хильнути і хотів утекти до села.
Добре, що Янко виявився спритнішим і наздогнав Георгія саме в ту мить, коли дядько Степан, ставши на заваді втікачу, полетів шкереберть від потужного удару по нозі, та так стрімко, що навіть не збагнув одразу, що має ту ногу вже зламану. І вже лишень коли намагався підвестися, аби допомогти охоронцю приборкати Георгія, зойкнувши від різкого болю, зрозумів, що на ногу йому не стати. На щастя, тут же прибіг Дмитро Михайлович, і разом з кількома пацієнтами з реабілітаційного доставили Пішту-бачія до амбулаторної. Георгій же зв’язаний і геть здичавілий від алкоголю та неочікуваного опору, ревучи та впираючись, мов скажений бичок на шляху до бійні, був вчергове прив’язаний невідомо на скільки днів до власного ліжка.
Я мимохідь пригадала його діагноз, зазначений в амбулаторній карті: «Дисфорійна депресія. Наявність в емоційній сфері виявленої дисфорії… Злобливість, хмурість, дратівливість, почуття неприязні до оточуючих…» Ось чому чоловіки так настирливо оберігали мене від контакту з ним!!!
Проте були і втішні новини, що емоційно перекривали неприємний інцидент, і Любаша не могла втриматись, аби негайно ними не поділитися:
– Сьогодні у нас, Даринко, справжній день дивацтв… Шкода, що вас не було при тому всьому карнавалі… Ви лишень собі уявіть, що наша
Хелена приймала гостей – вперше за весь час без дикої агресії вона зустріла матір із донькою!!! Якби ви бачили, як дитина плакала, покидаючи «Притулок», і щоразу оглядалася на маму, котра, зціпивши зуби, стояла проводжаючи їх, жодним образливим словом не зачепивши дівчинку. Ми були вражені… Невже з її діагнозом можливо вилікуватись?! Адже вона здавалась безнадійною!!! А може, це якийсь черговий трюк, розрахований на те, аби послабити нашу увагу до неї?! Але ж хіба здатні люди з таким діагнозом до послідовного планування будь-яких дій?! Фантастика! А ви сполошилися Георгієвою витівкою!!! Що там Георгій у порівнянні з тим, що коїться!!!
Я вражено глипала на Дмитра Михайловича – що він скаже на це все? Лікар, вчергове осмис– люючи плин останніх подій, остерігався робити категоричні висновки:
– В медицині припускаються окремі випадки тимчасового приглушення агресії у хворих… Проте сприймати цей факт як крок до цілковитого одужання було б надто сміливо, а ще й у Хелениному стані… Безперечно, у її свідомості відбуваються певні зміни, проте аби дати їм аналіз з наукової точки зору, потрібно чимало часу… За роки моєї практики я не зустрів жодного пацієнта з подібним діагнозом, котрого насмілився б назвати цілком здоровим…
– Але ж це справжня революція в психіатрії!!! Феномен!!! – я дивувалася його спокою.
– Про феномен говорити зарано. Побачимо… Можливо, це затишшя перед бурею… Після стану апатичного спокою зазвичай наступає фаза підвищеного збудження, і це насторожує… Втім, не мені вам пояснювати…
Дмитро Михайлович був малослівним – напружений день дався взнаки.
– Вам спочити треба, – співчутливо казала Любаша і, жартівливо підморгнувши дядькові Степану, додала, – постраждалий сьогодні залишиться зі мною, в амбулаторній. Він надто слабкий, аби залишитися напризволяще у студеній сторожці. Егеж?
Пішта-бачі попри біль у нозі розсміявся:
– То треба було аж ногу вломити, оби заслужити ніч з Любов’ю!!!
– От старий пройдоха, – зашарілася нянечка. – Палець вам до рота не клади, бо відкусите!!!
– Гаразд, – Дмитро Михайлович змучено підвівся, – нехай Степан залишається тут. Все ж не на самоті і в надійних руках… Сподіваюсь, що жодних пригод вже сьогодні не буде…
