Янко сновидою тинявся по «янгольському», щоразу забуваючись і надибуючи на Хеленине ложе. Дядько Степан бідкався, що не спроможний зі зламаною ногою допомогти копати могилу. Одарка перебирала білизну на Хелениному ліжку і приводила до ладу нехитрий скарб, що зостався по небіжчиці. Михайлина залишилась у палаті сама, проте вона не усвідомлювала, що насправді трапилось, і відсутність товариства сприймала доволі безболісно.
Всі потай мріяли про те, аби все якнайшвидше скінчилося, адже осад, що залишився після всього, заважав нам повноцінно спілкуватися. Події було безліч разів обговорено, всі вдосталь набідкалися і назітхалися, і гнітюча тиша, що сповила «Притулок», благала про те, аби Хелену якнайшвидше поховали.
Особистий тягар на душі від Хелениної самопожертви я не хотіла перекладати на чужі плечі, і, непомітно вигулькнувши з «янгольського», втекла у свій світ, що оберігав мене від страждань. Дійшовши до помешкання, затрималась – погляд був прикутий до узлісся…
Соковиця стояла німа і незворушна, наче жодної трагедії не трапилось біля її підніжжя. Вона була єдиним свідком жахіття, що сталося тієї ночі. Та свідок був німим і не видав правди навіть легеньким шелестом дерев, що нерухомо вишикувались у траурному параді, затягнуті чомусь не в чорний, а в сліпучо-білосніжний шовк. Серед усієї урочистої мовчазності і білизни про скоєне нагадувала лишень кривава пурпурна пляма, що квітла налитою соком трояндою на разюче контрастному тлі… Все, що залишила по собі Хелена…
Дмитро Михайлович повернувся з міста пізно ввечері і привіз багато новин. Деякі з них були невтішними, проте, попри весь трагізм, лікар був веселішим, аніж напередодні від’їзду. Отже, для такого емоційного піднесення мали бути вагомі причини:
– Постанова про розформування «Притулку» була підписана: за місяць делегація на чолі з Шенборном-наймолодшим назначила аудієнцію в колишніх графських володіннях і негайний розпочаток реставрації. Кожен з мешканців «янгольського», згідно з поіменним переліком отримав розподіл у інші лікувальні заклади, залежно від специфіки захворювання. Тим, хто знаходився у «Притулку» на реабілітації, був призначений день медкомісії у обласній лікарні і відповідно до її результатів – визначення місця їх подальшого перебування.
Дмитро Михайлович так жваво рапортував про постанову закрити «Притулок», що мені стало ніяково, і навіть образливо – хіба можна з такою полегкістю говорити про речі, які вже тривалий час позбавляли нас спокою і незабаром змінять нам усе життя?! Або ж він щось приховував, що окрім нього ніхто не знав…
Сім’я Хелени погодилась з тим, аби небіжчицю ховали у «Притулку». Я не стала випитувати подробиці зустрічі з мамою та донькою – занадто важко було ворушити болючу тему. Достатньо, що Дмитро Михайлович зумів переконати їх у доцільності такого рішення.
Авжеж, Хелена не любила бути серед людей, зазнавши за життя від них чимало лиха. Тому тепер, отримавши нарешті омріяний спокій, найзатишнішою місциною для неї мало стати узлісся Соковиці. Даремно, що незабаром притульчани покинуть його – рідня матиме змогу будь-коли відвідувати могилу, і це було узгоджено заздалегідь у керівній установі.
Поховання було призначено на наступний день, і ми поспішали приготувати для цього все необхідне. Щоправда, ставало моторошно від однієї думки про зустріч з Хелениною мамою та донькою за трагічних обставин.
Я бачила, що Дмитра Михайловича тривожить щось важливе – те, чого він не хотів вино– сити на загал. Роздавши розпорядження стосовно завтрашньої панахиди, він покликав мене до себе. Усамітнившись у лікаревім покої, ми отримали змогу врешті поговорити віч-на-віч.
Дмитро Михайлович попустив туго зав’язану краватку і з задоволеним виглядом, незважаючи на цілковиту несумісність настрою з горезвісними подіями, що супроводжували останні дні притульчанського існування, не приховував облегшення.
– Є у нас і втішні новини, Даро, – розпочав здалеку, а я здивовано чекала. – Я бачився з Максом, і наша зустріч пройшла недаремно…
Ага… Ось воно що! Ланцюг подій обростав новими ланками, викликаючи неабияку цікавість із мого боку:
– І?..
– За два тижні Мітя покине «Притулок». Головне – підготувати його психологічно. Я гадаю, найперше, що ми зобов’язані зробити, аби не викликати у ньому супротив, це повідомити йому про розформування. Нема сенсу далі приховувати те, що є вже незаперечним фактом. – Дмитро Михайлович задоволено потирав руки, спостерігаючи за моєю реакцією на приголомшуюче оголошення.
– Невже Макс знайшов йому роботу?!! – вперше за останніх кілька днів у моїх очах запалали іскорки радості. Бодай щось на цьому світі нам вдається!!!
