– Знайшов, і не абияку. Спочатку він матиме кількох учнів-випускників, котрі готуються до ВИШу. Це приватна практика. Однак цим не обмежиться. Вже існує домовленість про те, що Мітя пройде достроково реабілітаційну комісію і, отримавши позитивні результати, матиме змогу надалі вчителювати. Звісно, до села він не повернеться – це було б надто боляче для нього. Макс запевнив, що про місце у одній зі шкіл обласного центру поклопоче особисто. Отже Даро, вашого чоловіка сам Господь Бог послав! Після повернення додому обов’язково розцілуйте його в обидві щічки.
Я аж зашарілася, уявивши собі втілення сказаного у життя… Дмитро Михайлович, помітив– ши це, гучно розсміявся:
– Зізнайтеся, Даро, вжеж додому тягне?.. Набідувалися ви з нами доволі… Та попри все гадаю, що про «Притулок» ви довго зберігатимете теплий спомин, незважаючи на всі перипетії, якими супроводжувалось ваше перебування тут, – лікар допитливо вдивлявся мені в очі.
– Я безмежно вдячна долі за те, що подарувала мені змогу пізнати світ у цілком іншому розрізі… Звісно, мене тягне додому, я люблю Макса і розумію, що йому так само скрутно без мене. Проте я повернуся зовсім іншою людиною, і безперечно він це помітить. Це вже буде зовсім інша Дара – не полохлива і невпевнена у собі, незадоволена відсутністю можливості самореалізуватися і розгублена у довічних пошуках істини… Я повернуся сформованою особистістю і обов’язково опишу колись все, що зі мною трапилось у «Притулку»: всі психологічні досліди, спостереження, філософські висновки, якими супроводжувались оті досліди і, можливо, допоможу людству знайти геніально простий спосіб уникнути більшості психічних розладів і хвороб… Це стане справою мого життя, і хто знає, чи не з’явиться незабаром новий підручник чи посібник з психоаналізу, вчення якого кардинально відрізнятиметься від усіх знаних до цього часу…
– Ого! Бачу ви справжній вояка! І ваша цілеспрямованість викликає неабияку повагу.
Дмитро Михайлович підвівся і, підійшовши впритул, по-дружньому мене обійняв. – І ще… Ви не гнівайтесь на мене за ту мить слабкості, що була спричинена приголомшливими подіями… У кожного з нас бувають у житті хвилини, коли хочеться бути безпорадним і беззахисним… Не тримайте на мене зла… А при наступній зустрічі з Максом я обов’язково нагадаю йому про те, як безмежно поталанило йому з дружиною…
– От ви і стали підлабузником, – розсміялася я, грайливо відсуваючи його від себе. – Гадаю, Макс і сам здогадується про це.
Ми попрощалися з Дмитром Михайловичем забувши ненадовго про те, що попереду важкий день, адже завтра ми очікували приїзду Хелениної рідні. Нам не хотілося наразі думати про це. І, як мужня Скарлет зі старого улюбленого фільму, я вкладалася спати з думкою: «Я не хочу думати про це сьогодні. Краще подумаю про це завтра…»
Рано-вранці мати з донькою Хелени вже з’явилися на подвір’ї «Притулку». Без жалю не– можливо було за ними спостерігати. й без того дрібна жіночка, здавалось, стала вдвічі меншою, схожою на тінь, що неймовірними зусиллями примушує невагоме тіло виконувати певні фізичні рухи. Чорна гаптована хустка не здатна була зігріти її у морозяний зимовий ранок, проте вона не помічала цього. Опираючись на лікоть онуки, вона крокувала просто до «янгольського», де нога її до цього не ступала, згідно з притульчанськими правилами. Та їй було байдуже – вона прагнула бодай одним оком побачити все, що оточувало доньку до останньої хвилини існування. Очі її зневодненими впалими криницями випивали світ, сліз не було, всі виплакано. Все, що зосталося у житті – онука, на котру опиралася її безпомічна рука, бо інакше би впала та повзком би повзла, аби глянути востаннє на доньку… Дівчинка щомиті схлипувала, проте, усвідомлюючи попри юний вік власну значимість тепер у бабусиному житті, повсякчас її заспокоювала:
– Не треба, бабуню, чуєш, не треба… Вже не вернути нічого… Мама залишиться у наших споминах молодою і гарною, – у вільній руці дівчинка тримала величезний оберемок палаючих червоних троянд, таких, як ота багряна, виткана Хелениною кров’ю на білосніжному покривалі попід лісом.
…Ми не знайшли у собі мужності розповісти всю правду про смерть Хелени. Надто важко було б пережити старій та юній те, що безмежно рідна їм людина стала вбивцею. Дай, Боже, їм справитись бодай з тим, що втаїти було неможливо – з жахіттям скоєного самогубства…
…Панахида по Естер відбувалася у Палаці скорботи, що знаходився на вході до головного міського цвинтаря… Розкішні вінки з білих троянд, гладіолусів, хризантем лягали навколо труни, зігріваючи її і наповнюючи залу терпкими пахощами свіжої ялиці… Навіть найхоробріші мрії Естер не припускали, що її, наче справжню принцесу, засиплють океаном квітів, і, здавалося, ще трохи і не видобути з-під них домовину.
Естер лежала у весільній сукні, яку так і не довелося їй одягти за життя… З-під гаптованих мережив біліло втомлене хворобою обличчя… Вона стала вдвічі меншою від того дня, коли Макс виносив її, непритомну, із садівничого будиночку…
