– До побачення, панно Люціє, – сказав Вільчур. – І не забудьте, йдучи завтра до млина, зазирнути на пошту й дізнатися, чи прийшла посилка з вісмутом.
Він поцілував її руку і швидко повернувся додому, ніби боячись, що Люція знову захоче розпочати розмову. Дійшовши до млина, професор зустрів Василя, який, видно, чекав на нього. Хлопець був похмурий і стурбований.
– Ну, Василю, у тебе якісь нові турботи? – заговорив до нього Вільчур, зрадівши, що зможе відволіктися від власних думок.
– Певно, маю, пане професоре. Як же я не можу мати турбот із цією дівчиною, – відповів Василь.
Вільчур не одразу зрозумів:
– З якою дівчиною?
– Таж із Донкою.
– Що, не хоче тебе?
– І хоче, і не хоче.
– Якже це так? – поцікавився Вільчур.
– Ну, вона сказала, що вона прихильна до мене і що я їй подобаюсь, але за мене заміж не вийде.
– Не вийде? А чому ж це? Можливо, вона вже комусь обіцяла.
Василь заперечливо похитав головою:
– Ні, не те. Тільки вона боїться, що мій батько розгнівається на неї і викине з дому.
– На що він повинен гніватися? – здивувався Вільчур.
– Я теж не думаю, що розгнівається. Це вона так припускає. Їй здається: якщо батько взяв її до нас, то ніколи не погодиться, щоб вона стала моєю жінкою, що їй навіть думати про це не можна, бо вона бідна.
– Тож я раджу тобі: просто спитай батька. Не думаю, щоб Прокіп недоброзичливо дивився на неї.
Василь почухав голову.
– Саме це вона мені й заборонила. Каже, що батько розгнівається на неї за те, що мені закрутила голову.
– А ти що ж якийсь смаркач, котрий сам не знає, чого хоче? – обурився Вільчур.
– Звісно, ні, – підтвердив Василь. – Маю свій вік. І я знаю те, що без неї жити мені не хочеться.
Вільчур поклав йому руку на плече.
– Тож кажу тобі, не зважай на її заборону і поговори з батьком напряму.
– Я би поговорив, – сказав Василь. – Але пообіцяв їй, що не писну ані слова. І тепер я сам не знаю, що маю робити. Моя єдина надія – на вас, пане професоре.
– Гаразд, мій хлопче, – погодився Вільчур. – Я поговорю з Прокопом і переконаний, що він не робитиме вам складнощів.
– Я вже й не знаю, як вам дякувати.
– Не маєш за що дякувати. Адже це справа звичайна, коли одна людина допомагає іншій як може. Я поговорю з Прокопом. А тебе вітаю з вибором. Гарна і добра дівчина. А те, що вона бідна не має ніякого значення.
Василь пішов задоволений і втішений.
Однак до обіцяного втручання Вільчура так і не дійшло. А сталося так, бо події покотилися власним ходом.
Після вечері, перед тим як піти відпочивати, Прокіп Мельник пригадав, що залишив свою палицю біля містка. Вона не була якоюсь цінною – звичайний міцний дубовий кийок, сотні яких можна було вирубати у віцкунському лісі. Але Прокіп звик до неї, використовуючи роками, і не хотів зараз її втрапити. До містка попрямував стежкою і палицю таки знайшов. Повертався вже берегом ставка, бо ніч була тепла й місячна. І саме тому, що вона була місячна, на лаві під черемхою побачив дві фігури, притулені одна до одної, і зміг їх розпізнати.
Це були Василь і Донка. Прокіп на мить завагався і прискорив крок.
– Що ви тут робите? – крикнув він грізно.
Молоді відскочили одне від одного. Вони так були зайняті собою, що не помітили наближення Прокопа.
Старий мельник гнівно й суворо приглядався до них, стискаючи в руці палицю. Нарешті крикнув:
– Донко! Марш мені до додому!
Коли дівчина з опущеною головою повільно пішла, він кинув їй вслід:
– От дурна!
Василь стояв геть розгублений, скубаючи листя черемшини. Він знав, що з батьком жартів немає, і був готовий до гіршого. Справді Прокіп важко дихав, а його погляд не віщував нічого доброго.
– Я взагалі-то нічого… – нарешті обізвався Василь.
Батько гукнув на нього:
– Мовчи ти, чортове насіння! Зараз я тебе тут навчу!..
– Нехай батько… – Василь знову пробував боронитись, але замовк, бо Прокіп підняв над головою палицю.
– Зізнавайся мені тут же, чи не скривдив ти її? Але кажи правду, бо я тебе вб’ю!
Василь обурено вдарив себе в груди.
– Я б її скривдив?.. Волів би скоріш сконати.
В його голосі Мельник почув нотку щирості, але свою палицю ще не опустив.
– Присягайся, – сказав він.
– Присягаюсь!
Прокіп гучніше засопів і полегшено зітхнув:
– От чортове насіння!
Він витер спітніле чоло і важко сів на лаву.
– Батьку, ви відразу на мене з палицею, не дали нічого пояснити…
– Тут не може бути жодних пояснень! Як тобі не соромно! Такі речі під власним дахом! Зганьбити мене хочеш, щоб люди тикали на мене пальцями, щоб голосно розказували, що я опіку взяв над сиротою, щоб синові на розпусту!.. Tьху, чортове насіння! І то в моєму домі! На мої старі літа! Такої втіхи я дочекався від тебе! Але слухай мене: нехай її ти тільки скривдиш – вб’ю. Вб’ю як собаку! Ти знаєш, що я даремно слів на вітер не кидаю.
Василь раптом збунтувався:
– Чому ж мені ви погрожуєте? А я вам кажу, що без неї жити не можу. Не можу й не хочу. Ось і все! Така справа!
Прокіп підскочив і, з усієї сили вдаривши палицею по лаві, закричав:
– То не знаєш ти, чортове насіння, як це зробити по-християнськи? Жити без неї не можеш? То женись на ній! Одружись, дурню, а не роман тут по кущах крутити!
