Якусь хвилину Василь стояв як укопаний. Просто не міг повірити власним вухам. Раптом до нього дійшло, скочив, схопив батька за руку і почав її цілувати. Старий нічого не зрозумів, вирвав руку і крикнув:
– Що ти робиш?..
– Дякую, батьку… Тож я нічого іншого не хочу… Я просто думав, ми думали, що ви не погодитеся…
– Що ти, дурню, говориш? На що не погоджуся?
– На мою женячку з Донкою.
Старий підозріло глянув на сина:
– Ой, мені здається, що ти щось крутиш.
– Де ж я можу крутити? Що ви кажете? Вона давно мені припала до серця, і я їй теж. Я навіть хотів запитати, чи дасте ви дозвіл на наш шлюб…
– То чому ж не запитав? – перебив його Прокіп.
– Бо Донка…
– Що Донка?
– Донка не дозволила. Казала, що ви на неї дуже розгніваєтеся.
– От дурниці якісь. За що ж я маю гніватися?
– А за те, що ви можете звинуватити її, що вона заради багатства хоче вийти заміж. Казала, що ви прийняли її з ласки своєї, а вона виявила таку невдячність, звабивши сина.
Прокіп нетерпляче махнув рукою:
– От здуріла зовсім.
Він прокашлявся і піднявся з лави. Задумливо озирнувся довкола і мовчки рушив у бік дому. Коли він відійшов на кілька десятків кроків, повернувся і наказав:
– І нехай завтра Романюки ці чотири торби віддадуть. Мені мішки не приходять задармо.
– Гаразд, – відповів Василь. – Як не віддадуть, то борошна я не видам.
Коли батькові кроки затихли, він опустився на лаву і задумався. Все сталося так несподівано й так неймовірно щасливо. Проте минуло кілька хвилин, перш ніж він зміг усе це усвідомити. Потім почав сміятися і щосили плескати по колінах.
За півгодини, коли він обережно підійшов до будинку, в кімнатах уже було темно. Мабуть, батько одразу пішов спати і з Донкою не розмовляв. Бідолашна дівчина не може й очей заплющити, передбачаючи найгірше на завтра.
Василь довго роздумував, як її викликати, але нічого не придумав. Найменший стукіт у вікно розбудив би всіх, хто спав.
Справді, повернувшись додому, Прокіп нічого не сказав Донці. Ані Донці, ані нікому. Натомість, наступного дня після сніданку, коли всі були в кімнаті, він витяг із кишені товстий шкіряний гаманець, який колись був коричневий, з якого дістав дві стозлотові купюри і, кладучи їх перед Донкою, сказав:
– Маєш тут двісті злотих. Перед весіллям мусиш собі якусь там одежину справити.
Під впливом цих слів усі присутні завмерли. Стара Агата стояла з широко відкритим ротом, Ольга подивилася на батька як на божевільного, обличчя Василя розпливлося в посмішці, а Донка смертельно зблідла.
– До шлюбу? – зойкнула Зоня. – До якого шлюбу?
Прокіп не вважав за доцільне відповідати й піднявся з лави.
– До мого шлюбу, – не без зарозумілості відповів Василь. – Я женюсь з Донкою.
Отримавши подарунок, вона без слова кинулася до рук Прокопа. Сльози збігали по її обличчю.
– От тобі маєш! – сказав рудий Віталіс зі здивуванням.
Прокіп, відмовляючись від подяки Донки, вийшов із кімнати. От тепер тут загуло. Кімната сповнилась криками й розмовами. Кожен хотів якнайшвидше дізнатися, як це сталося. Василь з гордою міною давав пояснення. Наталка смикала Донку за спідницю, покрикуючи:
– Чого плачеш, Донко? От дурна, чого плачеш?!
Відповідь Донки губилась у схлипуванні.
Будівництво лікарні йшло швидко. Й не дивно. Рук до роботи не бракувало. У навколишніх селах мало було таких, хто б не хотів будь-чим спричинитися до спорудження цієї будівлі. Слава про це широко розійшлася по всіх усюдах. Про це писали навіть у газетах, всіляко вихваляючи соціалізацію сільського населення.
До жнив будинок вже стояв під дахом. А тепер поспішали вкласти підлогу, вставити вікна, щоб встигнути до гарячої жнивної пори. Більшість людей, зайнятих на будівництві, були селяни, які у жнива не могли навіть подумати, щоб відірватися від свого господарства.
Водночас у містечку закінчили робити меблі для лікарні, а Люція поїхала до міста, щоб придбати деякі прилади. У місті всього не можна було дістати, тому вона написала доктору Кольському з проханням купити решту у Варшаві й переслати поштою.
Вона писала Кольському досить часто. Любила читати його листи. Й водночас відчула його щирий смуток і тугу за нею. Майже в кожному листі він просив її дозволу хоча б на один день приїхати в Радолішки. Вона завжди рішуче відмовляла. Вважала, що немає сенсу знову давати йому якусь надію, знову дратувати його душу. Зрештою, нічого, окрім дружби та симпатії, не могла йому запропонувати, а дружба й симпатія були досить відчутними у листах і не вимагали особистого контакту.
