Тим більше зараз, у цей період, приїзд Кольського був би не лише неприємним для неї, а й особливо прикрим для нього. З певного часу багато змінилося у її стосунках з професором. А саме з того дня, коли Прокіп оголосив про заручини свого сина з далекою родичкою Донкою. Весілля мало відбутися лише після Різдва, але молода закохана пара, здавалося, своєю любов’ю наповнювала атмосферу млина, і всі його мешканці, вдихаючи цю атмосферу, мимоволі яскравіше відчували свої сердечні справи. Ця атмосфера також сприяла тому, що нарешті між Люцією та Вільчуром відбулося дещо, що вона могла трактувати як згоду з його боку на шлюб.
Одного вечора, як вона часто це робила, Люція по дорозі до містечка зайшла на старе кладовище в Радолішках, на могилу Беати. Ще навесні вона прибрала могилу, посадила квіти й кущі спіреї. Тепер тільки треба було час від часу виривати пирій та інший бур’ян. Їй подобалося сюди приходити. У тиші під шелест високих дерев було так добре подумати про життя цієї трагічної жінки, про глибокі, майже смертоносні удари, яких вона завдала своєму чоловікові та собі. Про могутність, про страшну нищівну силу кохання, яка водночас є найбільшою силою творіння. Й нарешті, про власні почуття і про те, що вони можуть дати, що принесуть їй самій і передовсім йому.
Чи зможе вона винагородити його за шкоду, яку йому заподіяла та, інша?.. Чи теплом і ніжністю зможе вона оживити в його серці здатність кохати? Чи почує коли-небудь слова: «Я щасливий завдяки тобі… Я щасливіший з тобою, ніж з тією».
На все це Люція шукала відповіді, вдивляючись у чорний хрест в узголів’ї могили. Вона менше думала про себе. Про своє щастя. Вона давно чітко визначила межі цього щастя в служінні йому. В служінні, допомозі, піклуванні про його справи, про його спокій, душевний настрій… Вона відчувала у собі ледь не покликання, взяла на себе майже місію нагородити цю людину великого серця бодай за деякі кривди, яких вона зазнала. Ось це все, чого вона бажала.
Того дня, коли Люція, занурена у свої такі думки, зривала бур’яни на могилі Беати, вона раптом почула за собою кроки, озирнулася й побачила Вільчура.
Він хвилину постояв мовчки, нарешті сказав:
– Я здогадався, що це ви… Що це ви дбаєте про цю могилу.
– Ніхто про неї не дбав, – сказала вона, ніби виправдовуючись.
Вільчурові здалося, що в її голосі почувся докір, і він сумно посміхнувся.
– Для мене ця могила справді… могила.
За мить вона обізвалась:
– Спогади зариті в могилах.
Він заперечливо похитав головою.
– Не для мене… Я не кажу про цю конкретну могилу, а взагалі. Мої спогади майже ніколи не пов’язані з кладовищем. Що таке кладовище?.. Це смітник, де в ями зсипають використані рештки, непотрібні рештки людей, які колись жили. Можливо, це я так розумію, бо я лікар. Через те, що я стільки років займався матерією, я навчився дивитися на неї як на футляр, в якому замкнена людина… Тіло. Тільки тіло. Механізм, наділений здатністю рухатися, їсти й робити виділення. Але тільки механізм.
– Я також лікар, – зауважила Люція заперечливим тоном.
– От, власне, і ви маєте так дивитися на ці справи, як я. Скажіть, чи вважаєте ви, що потрібно вшановувати, наприклад, палець чи руку, яку ви комусь ампутували?
– Це щось інше.
– Як це – інше?
– Це просто частини тіла, до того ж хворі.
– Не хворі, а мертві. А якщо ви вважаєте, що, наприклад, мертва рука не заслуговує на повагу, то скажіть мені, будь ласка, яку частину тіла ми маємо вшановувати?
– Пане професоре, жартуєте?!
– Припустімо, – продовжував Вільчур, – бомба когось розірвала на шматки. Якому з цих шматків будете віддавати шану?
Люція жахнулась.
– Але ж я не кажу про обожнення. Йдеться лише про пов’язання з певним місцем спогадів про близьку людину.
– Тут ми різні, – запротестував Вільчур. – Мертвий нікому не може бути близьким. Мертвий – це труп. Близькою залишається для нас людина, жива людина. Навіщо тоді пов’язувати свої спогади, спогади про живу людину із чимось, що просто є антитезою життя, з трупом?.. У моїй уяві пам’ять про когось швидше асоціюється з будинком, в якому цей хтось жив, з предметом, яким він користувався, з фотографією, а не з кладовищем.
– І все ж… – Люція завагалася. – Однак ви приходите сюди.
– Приходжу тому, що люблю це місце, люблю шум цих старих дерев, тишу і спокій, а по-друге, тому, що це пов’язано з моїм життям. Як ви знаєте, саме тут я відновив свою пам’ять… Я буваю на цьому кладовищі досить часто й ніколи нікого не зустрічаю. Іноді треба усамітнитися від людей. Навіть від найближчих і найдорожчих.
– Отже, мені шкода, що ви зустріли мене тут, бо я порушила вашу самотність. Я вже втікаю і залишаю вас самого.
– Ні-ні, – не погодився Вільчур, тримаючи її за руку. – Я піду з вами.
Відразу за брамою на сонці ледь коливалися високі жита.
– Ви навіть не усвідомлюєте, яка радість для мене ваше товариство.
Люція посміхнулася.
– Отже, ви не зараховуєте мене до найдорожчих і найближчих?
Вільчур задумався і, дивлячись їй просто в очі, сказав:
– Власне кажучи… ви єдина мені дорога й близька істота на світі…
