– Це дивно, – говорила Люція. – Я ще ніколи не бачила цього чоловіка тверезим, але так само ніколи не бачила його й п’яним. Схоже, він свідомо підтримує стан алкогольного збудження.
– Авжеж, – підтвердив Вільчур. – Це своєрідна спроба втечі від реальності, свідоме бажання деформувати уявлення про навколишній світ. Безсумнівно, що в основі тут лежить якась трагедія, яку довелося пережити цьому бідоласі. Чи ви не пригадуєте нічого зі свого перебування у Сандомирі, що могло б наштовхнути на слід його переживань?
Люція заперечливо похитала головою.
– Я тоді була маленькою дівчинкою. На той час моїй тітці було понад тридцять. Я не пам’ятаю, щоб колись в її домі називали прізвище Омела.
– Прізвище, мабуть, ні. Я не знаю, як його звати. Він, мабуть, свідомо приховує своє справжнє ім’я, подаючи перше-ліпше, яке спаде йому на думку. Ви пам’ятаєте нашу розмову у вагоні?
– Так, – кивнула Люція.
– Ви пам’ятаєте, як вразило його ваше прізвище. Я ніколи – ні до, ні після цього – не бачив його у такому потрясінні. Навіть зникла його цинічна усмішка. На деякий час він позбувся презирливо-іронічної балакучості.
– Я пам’ятаю, – сказала Люція. – Зізнаюсь вам, що я також була дуже заінтригована. Я знаю лише одне: дядина перед весіллям вважалася однією з найкрасивіших наречених Сандомира і що користувалася великим успіхом.
– Вона була гарна?
– Авжеж. Дядько дуже любив її.
– А вона? – спитав Вільчур.
– Я думаю, що вона була найкращою дружиною. Вона належала до тих жінок, які навіть не припускають, що можна зраджувати чоловіка. Якщо між нею і цим чоловіком щось колись трапилося, я впевнена, що не роман.
– Ніколи не можна бути впевненим у таких справах, – зауважив Вільчур.
– Звичайно, – сказала Люція.
– Гіркота, з якою Омела згадував ваш тітку, свідчить про те, що з нею його щось єднало. І, я думаю, щось непересічне. Мені здається, що це, власне, вплинуло на все його життя.
Люція задумалась і сказала:
– Після тітки залишились папери, які я ще не переглянула. Можливо, в них знайду пояснення цієї справи.
Вільчур зацікавився:
– Папери?.. Ви їх тут маєте?
Вона заперечила рухом голови.
– Ні. У Варшаві, в родини Зажецьких. Це скриня тітки з книжками, листами та різними дрібницями. Я не переглядала цього. Тепер же я напишу до Місі Зажецької, щоб надіслала цю скриню з рештою моїх речей.
Вільчур сказав:
– Я б дуже радив вам, дорога панно Люціє, утриматися від привезення сюди своїх речей. Хто знає, чи вам тут не набридне швидше, ніж ви думаєте, і чи не захочеться повернутися до Варшави?
Він сказав це майже жартома. Насправді він був переконаний, що рішення Люції остаточне і що питання їхнього шлюбу – лише питання часу, якщо вони обоє вирішили його позитивно. Люція навіть не обурилася.
– Звичайно! Якщо ви вирішите повернутись, я повернуся з вами.
Вільчур засміявся і поцілував її руку.
– Авжеж ні, то вже зараз краще перевезіть ці речі.
Через тиждень речі доправили. Окрім скрині дядини, був також великий пакунок з різними дрібними речами з колишньої квартири Люції. Через кілька днів її кімната у лікарні набула зовсім іншого вигляду. На голих дерев’яних стінах висіли картини, настінні килимки, на підлозі було розкладено килими, з’явилися вазони для квітів та багато подібних речей, завдяки яким кімната стала приємним і майже затишним куточком. Минуло багато часу, перш ніж Люція взялася вивчати папери та листи. З властивою старшим людям старанністю тітка залишила усе в ідеальному порядку. Листи були зв’язані в пакуночки, записи детально датовані. Кілька грубих зошитів, списаних дрібним почерком, мали чітку нумерацію. Це були щоденники дядини ще з її шкільного періоду.
Люція з великою зацікавленістю взялася за читання. Щоденники були написані з властивою для молодих дівчат екзальтацією та наївністю. Описували стосунки в школі, невеликі домашні справи, дружбу й суперечки з подругами. Починаючи з четвертого класу гімназії, з’явилися нові теми: перше пробудження почуттів.
На багатьох сторінках йшлося про якогось пана Люціяна, який своєю особою заволодів усією уявою дівчинки. Лише в кінці зошита виявилося, що тим надзвичайним паном Люціяном був учень восьмого класу, якого авторка особисто не знала. Наступним об’єктом зітхання став професор географії, але незабаром він поступився місцем священникові, вчителеві закону Божого. Однак, серйозне почуття викликав лише якийсь пан Юліуш. Це молодий учитель польської мови, який на початку нового навчального року з’явився в гімназії. Більшості ученицям сьомого класу він узагалі не подобався. Він непомітний і, на загальну думку, некрасивий. Авторка ж щоденника знаходить у ньому такі цінності, про які не міг мріяти ані вчитель закону Божого, ані випускник школи Люціян, ані професор географії. Пан Юліуш – поет. Одна година уроку, лише одна година – це так мало. Як гарно він говорить! Як глибоко відчуває він думки поетів. Скільки блиску й тепла видобуває з байдужих строф, які колись з огидою треба було вчити напам’ять.
