У школі його не люблять. Колеги-професори ставляться до нього зі зневагою. Учениці за його плечима жартують з нього, а іноді навіть вони проробляють огидні трюки. Але за це тим більше треба його любити. Йому належить компенсувати все це невизнаними почуттями, насправді глибоко прихованими, але, тим не менш, десь такими, що урівноважують, поза реальністю, кривди, з якими він стикається. Треба старанно вчитися, домашні роботи виконувати з найбільшою старанністю, щоб відповіді біля дошки могли задовольнити високий рівень його вимог.
У сьомому класі все залишається на тій самій стадії. Натомість, у восьмому – відбувається перша зустріч поза школою. Після цієї зустрічі щоденник набуває екзальтованого тону, сторінки густо рябіють суперлятивами, пристрасними любовними зізнаннями, мріями про майбутнє.
З точно відтворених тут розмов видно, що між ученицею та вчителем зародилося справді глибоке й велике почуття. Пан Юліуш бачиться з нею щодня. Він часто приносить їй квіти, він написав для неї, тільки для неї, гарну поему, яку ніколи не надрукує, бо написана лише для неї. Поема має назву «Анемона». Він такий розумний, а так важко визнати, що ти не все розумієш. Пан Юліуш, незважаючи на свій молодий вік, оскільки він лише на сім років старший від неї, безперечно, найрозумніший чоловік, якого можна знайти у світі. Не просто найрозумніший. Перш за все – найшляхетніший. Тільки його очима вона побачила такий прекрасний світ, такий, яким світ є насправді. Тепер вона серцем відчула безмежну доброту Бога, тепер, завдяки йому, змогла збагнути, скільки у своїй душі треба мати любові до ближнього.
Люція зі щирим зворушенням закрила щоденник. Він закінчився разом із закінченням школи, разом з випускними іспитами. Останні речення містили радісну інформацію про те, що авторка з батьками їде на літній сезон до Щавниці[61] і туди ж приїде він.
Серед листів найчастіше траплялися листи дядька. Ці листи були не особливо цікавими. Він писав часто, але коротко і по суті. Навіть листи періоду заручин, сентиментально підписані «Твій вірний Адам», здавалися трохи сухуватими.
Читаючи ці листи, Люція не могла позбутися посмішки. Вона згадала свого дядька. Він не здавався пажем, мав лисину значних розмірів, великий живіт і лопатоподібну бороду з сивиною. Цілими ночами він грав у карти і пив багато пива.
Далі були листи від родичів, знайомих, подруг, повідомлення про смерть, запрошення на весілля, барвисті листівки зі святковими побажаннями та привітаннями з іменинами. Даремно серед цих стосів паперів Люція шукала ім’я Юліуш. Нарешті вона знайшла його на самому дні шкатулки. Це був великий пакет, зв’язаний шнуром і ретельно запечатаний сургучем. Зверху був напис, зроблений рукою дядини: «Власність його високоповажності пана Юліуша Полянського. – Якщо він не забрав, будь ласка, спаліть після моєї смерті».
Люція довго вагалася, що робити. Щось підказувало їй, що саме тут вона знайде розгадку багатьох таємниць не лише з життя тітки.
Кілька днів вона не могла прийняти рішення. Багато разів брала в руки ножиці й відкладала їх. Нарешті одного разу вона запитала Вільчура:
– У паперах дядини я знайшла пакунок, призначений для чоловіка, якого вона, будучи молодою дівчиною, кохала. На ньому напис наказує, що якщо його не забрав якийсь пан Юліуш Полянський, його, не відкриваючи, належить спалити. І тепер я сама не знаю, як зробити. Можу здогадуватися, що Юліуш – це не хто інший, як наш приятель Омела.
– Дуже ймовірно.
– Я боюся, – продовжувала Люція, – що це може бути моє передбачення. А перевірити річ можна, лише відкривши пакунок і знехтувавши побажанням померлої.
– Є ще й інший спосіб, – зауважив Вільчур. – Можна запитати Омелу, чи це його прізвище.
Люція похитала головою.
– Бачите, й щодо цього у мене є сумніви. Чи доцільно ще раз розбудити у нього спогади, як це банально називається: роздряпати рану.
Вільчур задумався.
– Щодо цього я не маю власної думки, та й взагалі, не може бути об’єктивної думки. У будь-якому разі, я думаю, ані ви, ані я не маємо права розпоряджатися чимось, що нам не належить. Якщо пакунок призначений для нього, думаю, його слід йому повернути. Він зробить з ним, як йому заманеться. Можливо, не прочитавши, кине у вогонь, а може, просто захоче у пам’яті повернутися до тих років. Адже ж ви зрозуміли, що він живе своїми спогадами.
– Я прочитала щоденники тітки ще зі шкільних днів. З них випливає, що два роки, аж до закінчення гімназії, вона кохала того Юліуша. Мені важко повірити, що чоловік, якого вона там описує, може бути Омелою. Дядина характеризує його, як істоту надто шляхетну, що переходить навіть людські можливості, з ідеалістичним світоглядом, християнською етикою та поетичною вдачею. Сумніваюсь, аби хтось міг так сильно змінитись.
– Дорога панно Люціє. Бувають такі обставини, які злочинців роблять ангелами і ангелів – злочинцями.
– Напевно, – зізналася вона. – У цьому ж випадку, видається мені, це занадто кричуще.
